Сьогочасна наука не має жодного підтвердження припущенню про те, що в якийсь певний історичний момент існував лише один етнос, чи то одна мова. Навіть біблійне свідчення про це може розглядатися як суперечливе.
Найбільш радикальні прихильники концепції примордіалізму (від англ. primordial – споконвічний) відстоюють ідею про
те, що етнос і нація існували з давніх давен, вважають етнонаціональну
спільність “первинною” і в певному значенні “надісторичною”, такою, що має
кровноспоріднену природу. В рамках даної концепції етнічність ніби закладена у
генетичному коді людини та є продуктом ранньої людської еволюції, коли
здатність розпізнавати членів “своєї” групи була необхідною для виживання.
Такий підхід до розуміння природи етносу сам по собі має
глибоке історичне коріння і, мабуть, є первинним людським уявленням про природу
нації. В усякому разі і в Біблії, і в епічній, і в літописній літературі ми
частенько стикаємося з уявленням про народ як про сукупність нащадків однієї
сім’ї. Засновниками примордіалістського підходу в етнології можна вважати
греко-римських авторів, адже ними вперше на теоретичному рівні були здійснені
спроби осмислити поняття етнічності на підставі виділення “об’єктивних” ознак,
притаманних тій чи іншій групі.
“Батько історії” Геродот
(V ст. до н. е.), твори якого вважаються першоджерелами з етнографії, в своїй
“Історії” вперше здійснив порівняльний аналіз особливостей життя і характерів
різних народів. За результатами власних спостережень він подав етнографічний опис
Скіфії, до якого ввійшли розповіді про богів, звичаї скіфів, міфи про їх
походження. “Батько медицини” Гіппократ
(V-ІV ст. до н. е.) вважав, що провідними об’єктивними чинниками всіх
відмінностей між народами, їх поведінки, звичаїв, виступають природа та клімат
території проживання народу. Автор епосу “Енеїда” Вергілій (I ст. до н. е.) специфічними ознаками певного народу
вважав мову, одяг, зброю, а також зовнішній вигляд загалом. Більш прискіпливий
підхід відрізняв давньоримського історика Тацита
(І-ІІ ст.). У його нарисі “Германія” можна знайти вичерпний перелік етнічних
критеріїв античної історіографії: зовнішній вигляд, звичаї, культура, релігійні
інститути, мова, зброя.
Оскільки по відношенню до окремих народів античні
письменники нерідко застосовували термін “рід” (грец. gеnos, лат. gens), можна
припустити, що спільність походження також вважалася певним критерієм
розрізнення тих чи інших груп населення. Водночас поряд із цим терміном для
означення груп іноземців-варварів зазвичай застосовувалися терміни “ethnos”
та “natio”.
Давньогрецький термін “ethnos” дослівно означає “негрек”,
“чужинець”, “ідоловірець”. Етимологічно воно означає стадо, натовп людей,
народ, плем’я, рід, іноземне плем’я і т. п. З V ст. до н. е. його
використовували у значенні “плем’я негрецького походження”, “народ негрецького
походження”. Арістотель (384-322 до
н. е.) називає цим словом чужі або варварські нації, протиставляючи їх
“еллінам”. Себе греки позначали словом “демос” (народ) і відрізняли від
негреків тим, що останніх іменували “етносом”. У такому значенні римляни ввели
слово “етнос” у латинську мову. У зв’язку з його латинізацією з’явився
прикметник “етнічний” (ethnikos), що вживався у значенні “нехристиянський”,
“язичницький”.
В старослов’янській термінології неможливо знайти
відповідника тому слову, яке сьогодні означає “народ”, “народність”. Слово “народ” вживалось
переважно у значенні “натовп”, “зборище чи множина людей”, при цьому “народ”
найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання
“народ” мав ще особливу назву – “полк”, що буквально означає те ж саме, бо є
простим запозиченням із германського “volk” – “народ”. Латинське “natio” або
грецьке “ethnos” в книжній мові перекладалось як “язик” або “плем’я”. Інший вираз
приблизно з тим же значенням – “люди”, але цей вираз переважно вживається для
позначення “своїх”, натомість “язики” можуть бути і “чужими”. У співвідношенні
виразів “плем’я” і “рід” можна знайти певну закономірність: плем’я – це всі ті,
які народжені і живуть зараз, рід – це першоджерело, першоначало роду, його
творіння і живильний зв’язок, який об’єднує багатьох, – не лише тих людей, які
живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь.
У своїх пізніших застосуваннях – наприклад, грецькому
Новому Заповіті – словом “етнос”, як і слід було очікувати, починають позначати
нехристиян та неєвреїв. Тож похідний прикметник “ethnikos” у цей період є майже
синонімом до слова “barbaros” (грец. “чужоземець”) – зі всіма його моральними,
соціальними та лінгвістичними відтінками: варварами називали тих, хто розмовляв
незрозумілою мовою, кому бракувало цивілізованості, хто перебував поза межами сенсу,
порядку та пристойності.
Латинське слово “natio” мало багато значень: рід, плем’я,
народ, порода, іновірці, чужинці і т. ін.
Спочатку термін мав дещо принизливий зміст. У Давньому Римі “націями”
називали групи чужинців з певного регіону, пов’язаних кровними зв’язками, які
не мали таких прав як громадяни Риму. Націями також називали всі “варварські”
етноси. У латинських варіантах Біблії слово “natio” також вживалося для
позначення чужинців. Себе римляни називали словом “populus” (народ).
У 212 р. статус громадян Римської імперії одержали всі
вільні її жителі, тож зміст слова “natio” почав змінюватися. Його почали
вживати при ототожненні людей з місцем їх народження. З того часу для означення
всіх вільних громадян імперії почали вживати слово “natio”. Наприклад, до
громадянина імперії, який народився в Африці, вживали назву “natione Аfеr” (від
лат. Afer – “африканець”). Упродовж століть слово “natio” вживалось як для
означення споріднених груп чужинців, так і для означення громадян однієї
країни. Паралельно римляни користувалися ще словом “gens”, “gentis” – рід,
родова община, плем’я, народ, міська община. Але коли хотіли підкреслити
кровний за походженням зв’язок етносів, то поєднували обидва слова в
словосполучення “nationes ejus gentis” (група споріднених народів).
В епоху середньовіччя слово “natio” вживали в традиціях
стародавніх римлян. Але вже на початку X ст. канонік Регіно Прюмський (бл. 840-915) у праці “Всесвітня хроніка” писав,
що “нації” відрізняються одна від одної “походженням, звичаями, мовою і
законами”. Він почав надавати “нації” етнічного змісту. У часи походів
хрестоносців саме таке розуміння нації набуло подальшого поширення, а на
початку XIV ст. в документах Віденського церковного собору згадувались
італійська, іспанська, германська, данська, англійська, французька, шотландська
та ірландська нації.
Для середньовічних європейців критерієм оцінювання людини
чи народу стає ставлення до християнської моралі. Люди поділялися на християн і
всіх інших. Поділ світу на “свій”, рідний, близький, знайомий, відносно
безпечний і “чужий”, незнаний, віддалений, мало прогнозований та потенційно
загрозливий був одним із тих моментів, які завжди цікавили середньовічну
людину. За цими критеріями диференціювали і території, і народи та суспільства,
і окремих індивідуумів.
Загалом, уявлення про “своїх” та “чужих” у середньовічній
свідомості має два різних плани: етнічний та соціально-політичний. У першому
під “своїм” розуміють усе, так чи інакше пов’язане з етнічно “рідною”
спільнотою; натомість під “чужим” – те, що асоціюють з етнічно іншим, нерідним.
У другому випадку “свій” та “чужий” означають належність до різних соціальних
верств та політичних угруповань у межах однієї й тієї ж етнічної спільноти.
Однією з подій, що змінила уявлення європейських народів
про світ, була поява монголів (ХІІІ ст.). Спочатку на них справді дивилися, як
на щось небачене, несподіваний вияв Божого гніву. Нові вороги з’явилися
“нізвідки” і це ще більше підсилювало розгубленість. Перші спроби розпізнати за
незнайомими знаками і речами систему звичних значень і цінностей дезорієнтували
жителів Русі. Враження були діаметрально протилежними. Одні князі мали досить
реалістичне уявлення про незнаних воїнів (“стрільці”, “ратники й добрі вої”).
Інші, навпаки, оцінювали їх лише за зовнішніми ознаками (“вони прості люди є,
гірші від половців”). Спроби застосувати зрозумілі й звичні символи й форми
поведінки для спілкування призвели, як відомо, до трагічних наслідків. Русичі
виходять назустріч татарам з хрестами, а їх, натомість, знищують – зазначає
літопис. Поступово образ татар з “невідомої сили” перетворився на щось
конкретніше й осяжніше, проте, не менш небезпечне. У свідомості руських
книжників з ними був пов’язаний, зокрема, образ медіанітів, які втекли на край
світу і звідти напали на Русь, – енергійних та витривалих людей, які харчуються
кониною, мають власні релігійні уявлення й обряди, визнають полігамію та
упродовж відносно короткого часу намагаються підкорити собі весь світ.
Різна шкала релігійних, моральних і звичаєвих цінностей з
обох боків утворювала міцну стіну стереотипів. Наприклад, монголи для русичів
були “безбожниками”, посланими Господом, як кара за старі гріхи. Натомість
мешканці Русі були для татар маргінальним явищем: “orusut irgen” (“руські
люди”) – лише піддані, цінність яких вимірюється їхнім, насамперед ремісничим, умінням,
а також як об’єкт воєнних набігів. Для спілкування з монголами русичам (та
європейцям загалом) необхідно було оволодіти мінімумом важливих знань про чужу
культуру і знаками, що їх виражали. Протиставлення звуженого, поверхового
портрета чужинця ідеалізованому автообразу характерне для всіх націй у процесі
самоусвідомлення, переживання драматичних історичних колізій чи консолідації
для вирішення політичних проблем.
Як у середньовічній, так і в ранньомодерній Європі походження людства в цілому та окремих народів, за традицією, виводилося хронологічно з часів Великого Потопу, а на роль предків висувалися сини патріарха Ноя: “І були сини Ноєві, що вийшли з ковчегу: Сим, і Хам, і Яфет… Оці троє були сини Ноєві, і від них залюднилася вся земля” [Буття 9:18-19]. При цьому безпосередня увага в середньовічних і ранньомодерних європейських концепціях приділялася таким чинникам, як рід занять біблійного предка, його статус – щодо цього в одній поширеній формулі мовилося: “Сим проповідує, Хам працює, Яфет царствує та править” – та перелік земель, на яких осів він сам та його нащадки. У Першій книзі Мойсея, яка слугувала першоджерелом біблійної генеалогії, зазначено, що саме Яфету при поділі землі залишилися землі на заході й півночі Європи, що засадничо робило його найбільш реальним і привабливим кандидатом на посаду предка європейських народів.
Щодо слов’янських авторів, то вони, як правило,
пов’язували різні теорії міграції слов’янських народів до Європи з концепціями,
в яких розглядались певні біблійні предки цих народів. Як правило, на роль
біблійного предка певного народу претендував один з нащадків Ноєвого сина
Яфета. На підставі цього авторами моделювалися різні, часто суперечливі теорії
про спільне походження слов’ян, слов’ян і греків, слов’ян і німців тощо.
Зокрема, значну популярність мала біблійна генеалогія, в якій серед предків
слов’ян називався перший син Яфета, Гомер, та Гомерів син – Рифат.
Вперше як об’єктивний процес почав розглядати історію
народів італійський філософ Джамбатіста Віко (1668-1774). Основною одиницею історії він визнає не окремий народ, а
громадянський світ, утворений всією спільнотою однотипних народів. Таких світів
у рамках всесвітньо-історичного процесу мислитель виокремлює два: світ
стародавніх народів і світ християнських народів. У своїй найвідомішій праці
“Основи нової науки про спільну природу націй” (1725) він висунув теорію
історичного коловороту – розвитку всіх націй за епохами, що складаються з таких
трьох циклів: “епоха богів” (епоха теократичного правління, панування жерців),
“епоха героїв” (період аристократичних держав), “епоха людей” (демократична
республіка або представницька монархія). Психічні особливості людини як
представника певної нації з’являються в ході історії цього народу на третьому
циклі. Водночас діяльність кожної окремої людини визначає “народний дух”.
В цілому, кожен цикл, на думку мислителя, має своїм
завершенням кризу – дезінтеграцію суспільства, після чого розпочинається циклічний
рух від стану незрілості до зрілості, завершуючись, за логікою речей,
соціальним занепадом. Д. Віко був переконаний, що даний порядок був
установлений Божественним Провидінням та вірив в існування “вічної ідеальної історії”,
що дає нам історії всіх націй у часі.
Докладніше: Махній М. М. “Свої” та “чужі”: від “епохи богів” до “епохи народів”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 8-13.
