“Малоросійськість”: українці очима росіян

Взаємини давніх сусідів, між якими немає надвисокого мовного і культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди. Причому між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом.

У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами. Великі періоди співжиття в межах різних державних утворень (Київська Русь, Гетьманська доба після Переяслава, Російська імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії тощо створюють об’єктивно (не кажучи вже про суб’єктивні зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етносу в російському етнічному масиві.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських етнокультурних формах.

З цим першим стереотипом пов’язаний і другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія.

З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що українська культура є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо  громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася здебільшого у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі “селюків” без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням “українофільських захоплень” російського суспільства ще початку ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ “поющей и пляшущей” Малоросії, коли такої великої популярності зажили “Малоросійскіє повєсті” Гоголя.



Докладніше: Махній М. М. Різновиди етнокультурної стереотипізації: між “своїми” і “чужими”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 96-102.

Культурний релятивізм: “дома їж, що хочеш, а в гостях, що дадуть”

Культурний релятивізм (від лат. relativus – відносний) – ствердження рівноправності всіх типів культур, переконаність у тому, що оцінка окремого елементу культури (звичаю, норми, цінності) можлива тільки в межах тієї культури, з якої він походить.

З точки зору культурного релятивізму, кожна культура – це унікальне явище, тому вона повинна розглядатися на основі прийнятих у ній стандартів. Однак дотримання принципу культурного релятивізму інколи спричиняє труднощі та питання. Наприклад, якщо в деяких культурах існує ритуальний канібалізм, чи повинні ми ставитись до цього як до нормального прояву культурної різноманітності?

Ось приклад одного серйозного конфлікту, який стався на ґрунті різних підходів до оцінки тієї самої ситуації – з позиції етноцентризму і з позиції культурного релятивізму. У переддень чемпіонату світу з футболу 2002 р., який відбувався у Японії і Південній Кореї, Товариство захисту тварин погрожувало розпочати міжнародну кампанію-бойкот ігор у Кореї, якщо південнокорейська влада не введе заборону на “варварський звичай” вживання у їжу м’яса собак. Керівник ФІФА – Йозеф Блаттер – навіть вислав до корейського керівництва листа, сформульованого у зневажливому тоні. У листі Й. Блаттер зажадав покласти край знущанню з “найкращого друга людини”. На що отримав відповідь: “Пес традиційно є вашим другом, а не нашим. Крім того, ми не обурюємося, що французи їдять жаб і слимаків, китайці – гадюк, а японці – готують свою традиційну страву – суші – нарізаючи ще живу рибу. Чому ж нам має бути заборонено вживати нашу традиційну їжу – страви із собачатини?”.

Будь-який культурний зразок (звичай чи норма, цінність чи обряд), яким би “диким” він не здавався представнику іншої культури, може бути зрозумілим лише в контексті власної культури. Розуміння змісту того чи іншого звичаю не означає його схвалення та прийняття. Якщо ж все, що здається “неправильним”, відкидається, розуміння іншої культури стає просто неможливим.





Докладніше: Махній М. М. Культурний релятивізм: “дома їж, що хочеш, а в гостях, що дадуть”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 63-66.