Рекомендована публікація

• Тематичні розділи • “HOMO ETHNIKOS” •

“Свої” та “чужі”: від “епохи богів” до “епохи народів”


Сьогочасна наука не має жодного підтвердження припущенню про те, що в якийсь певний історичний момент існував лише один етнос, чи то одна мова. Навіть біблійне свідчення про це може розглядатися як суперечливе. 

Найбільш радикальні прихильники концепції примордіалізму (від англ. primordial – споконвічний) відстоюють ідею про те, що етнос і нація існували з давніх давен, вважають етнонаціональну спільність “первинною” і в певному значенні “надісторичною”, такою, що має кровноспоріднену природу. В рамках даної концепції етнічність ніби закладена у генетичному коді людини та є продуктом ранньої людської еволюції, коли здатність розпізнавати членів “своєї” групи була необхідною для виживання.

Такий підхід до розуміння природи етносу сам по собі має глибоке історичне коріння і, мабуть, є первинним людським уявленням про природу нації. В усякому разі і в Біблії, і в епічній, і в літописній літературі ми частенько стикаємося з уявленням про народ як про сукупність нащадків однієї сім’ї. Засновниками примордіалістського підходу в етнології можна вважати греко-римських авторів, адже ними вперше на теоретичному рівні були здійснені спроби осмислити поняття етнічності на підставі виділення “об’єктивних” ознак, притаманних тій чи іншій групі.

“Батько історії” Геродот (V ст. до н. е.), твори якого вважаються першоджерелами з етнографії, в своїй “Історії” вперше здійснив порівняльний аналіз особливостей життя і характерів різних народів. За результатами власних спостережень він подав етнографічний опис Скіфії, до якого ввійшли розповіді про богів, звичаї скіфів, міфи про їх походження. “Батько медицини” Гіппократ (V-ІV ст. до н. е.) вважав, що провідними об’єктивними чинниками всіх відмінностей між народами, їх поведінки, звичаїв, виступають природа та клімат території проживання народу. Автор епосу “Енеїда” Вергілій (I ст. до н. е.) специфічними ознаками певного народу вважав мову, одяг, зброю, а також зовнішній вигляд загалом. Більш прискіпливий підхід відрізняв давньоримського історика Тацита (І-ІІ ст.). У його нарисі “Германія” можна знайти вичерпний перелік етнічних критеріїв античної історіографії: зовнішній вигляд, звичаї, культура, релі­гійні інститути, мова, зброя.

Оскільки по відношенню до окремих народів античні письменники нерідко застосовували термін “рід” (грец. gеnos, лат. gens), можна припустити, що спільність походження також вважалася певним критерієм розрізнення тих чи інших груп населення. Водночас поряд із цим терміном для означення груп іноземців-варварів зазвичай застосовувалися терміни “ethnos”  та “natio”.

Давньогрецький термін “ethnos” дослівно означає “негрек”, “чужинець”, “ідоловірець”. Етимологічно воно означає стадо, натовп людей, народ, плем’я, рід, іноземне плем’я і т. п. З V ст. до н. е. його використовували у значенні “плем’я негрецького походження”, “народ негрецького походження”. Арістотель (384-322 до н. е.) називає цим словом чужі або варварські нації, протиставляючи їх “еллінам”. Себе греки позначали словом “демос” (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували “етносом”. У такому значенні римляни ввели слово “етнос” у латинську мову. У зв’язку з його латинізацією з’явився прикметник “етнічний” (ethnikos), що вживався у значенні “нехристиянський”, “язичницький”.

В старослов’янській термінології неможливо знайти відповідника тому слову, яке сьогодні означає “народ”, “народність”. Слово “народ” вживалось переважно у значенні “натовп”, “зборище чи множина людей”, при цьому “народ” найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання “народ” мав ще особливу назву – “полк”, що буквально означає те ж саме, бо є простим запозиченням із германського “volk” – “народ”. Латинське “natio” або грецьке “ethnos” в книжній мові перекладалось як “язик” або “плем’я”. Інший вираз приблизно з тим же значенням – “люди”, але цей вираз переважно вживається для позначення “своїх”, натомість “язики” можуть бути і “чужими”. У співвідношенні виразів “плем’я” і “рід” можна знайти певну закономірність: плем’я – це всі ті, які народжені і живуть зараз, рід – це першоджерело, першоначало роду, його творіння і живильний зв’язок, який об’єднує багатьох, – не лише тих людей, які живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь.

У своїх пізніших застосуваннях – наприклад, грецькому Новому Заповіті – словом “етнос”, як і слід було очікувати, починають позначати нехристиян та неєвреїв. Тож похідний прикметник “ethnikos” у цей період є майже синонімом до слова “barbaros” (грец. “чужоземець”) – зі всіма його моральними, соціальними та лінгвістичними відтінками: варварами називали тих, хто розмовляв незрозумілою мовою, кому бракувало цивілізованості, хто перебував поза межами сенсу, порядку та пристойності.

Латинське слово “natio” мало багато значень: рід, плем’я, народ, порода, іновірці, чужинці і т. ін.  Спочатку термін мав дещо принизливий зміст. У Давньому Римі “націями” називали групи чужинців з певного регіону, пов’язаних кровними зв’язками, які не мали таких прав як громадяни Риму. Націями також називали всі “варварські” етноси. У латинських варіантах Біблії слово “natio” також вживалося для позначення чужинців. Себе римляни називали словом “populus” (народ).

У 212 р. статус громадян Римської імперії одержали всі вільні її жителі, тож зміст слова “natio” почав змінюватися. Його почали вживати при ототожненні людей з місцем їх народження. З того часу для означення всіх вільних громадян імперії почали вживати слово “natio”. Наприклад, до громадянина імперії, який народився в Африці, вживали назву “natione Аfеr” (від лат. Afer – “африканець”). Упродовж століть слово “natio” вживалось як для означення споріднених груп чужинців, так і для означення громадян однієї країни. Паралельно римляни користувалися ще словом “gens”, “gentis” – рід, родова община, плем’я, народ, міська община. Але коли хотіли підкреслити кровний за походженням зв’язок етносів, то поєднували обидва слова в словосполучення “nationes ejus gentis” (група споріднених народів).

В епоху середньовіччя слово “natio” вживали в традиціях стародавніх римлян. Але вже на початку X ст. канонік Регіно Прюмський (бл. 840-915) у праці “Всесвітня хроніка” писав, що “нації” відрізняються одна від одної “походженням, звичаями, мовою і законами”. Він почав надавати “нації” етнічного змісту. У часи походів хрестоносців саме таке розуміння нації набуло подальшого поширення, а на початку XIV ст. в документах Віденського церковного собору згадувались італійська, іспанська, германська, данська, англійська, французька, шотландська та ірландська нації.

Для середньовічних європейців критерієм оцінювання людини чи народу стає ставлення до християнської моралі. Люди поділялися на християн і всіх інших. Поділ світу на “свій”, рідний, близький, знайомий, відносно безпечний і “чужий”, незнаний, віддалений, мало прогнозований та потенційно загрозливий був одним із тих моментів, які завжди цікавили середньовічну людину. За цими критеріями диференціювали і території, і народи та суспільства, і окремих індивідуумів.

Загалом, уявлення про “своїх” та “чужих” у середньовічній свідомості має два різних плани: етнічний та соціально-політичний. У першому під “своїм” розуміють усе, так чи інакше пов’язане з етнічно “рідною” спільнотою; натомість під “чужим” – те, що асоціюють з етнічно іншим, нерідним. У другому випадку “свій” та “чужий” означають належність до різних соціальних верств та політичних угруповань у межах однієї й тієї ж етнічної спільноти.

Однією з подій, що змінила уявлення європейських народів про світ, була поява монголів (ХІІІ ст.). Спочатку на них справді дивилися, як на щось небачене, несподіваний вияв Божого гніву. Нові вороги з’явилися “нізвідки” і це ще більше підсилювало розгубленість. Перші спроби розпізнати за незнайомими знаками і речами систему звичних значень і цінностей дезорієнтували жителів Русі. Враження були діаметрально протилежними. Одні князі мали досить реалістичне уявлення про незнаних воїнів (“стрільці”, “ратники й добрі вої”). Інші, навпаки, оцінювали їх лише за зовнішніми ознаками (“вони прості люди є, гірші від половців”). Спроби застосувати зрозумілі й звичні символи й форми поведінки для спілкування призвели, як відомо, до трагічних наслідків. Русичі виходять назустріч татарам з хрестами, а їх, натомість, знищують – зазначає літопис. Поступово образ татар з “невідомої сили” перетворився на щось конкретніше й осяжніше, проте, не менш небезпечне. У свідомості руських книжників з ними був пов’язаний, зокрема, образ медіанітів, які втекли на край світу і звідти напали на Русь, – енергійних та витривалих людей, які харчуються кониною, мають власні релігійні уявлення й обряди, визнають полігамію та упродовж відносно короткого часу намагаються підкорити собі весь світ.

Різна шкала релігійних, моральних і звичаєвих цінностей з обох боків утворювала міцну стіну стереотипів. Наприклад, монголи для русичів були “безбожниками”, посланими Господом, як кара за старі гріхи. Натомість мешканці Русі були для татар маргінальним явищем: “orusut irgen” (“руські люди”) – лише піддані, цінність яких вимірюється їхнім, насамперед ремісничим, умінням, а також як об’єкт воєнних набігів. Для спілкування з монголами русичам (та європейцям загалом) необхідно було оволодіти мінімумом важливих знань про чужу культуру і знаками, що їх виражали. Протиставлення звуженого, поверхового портрета чужинця ідеалізованому автообразу характерне для всіх націй у процесі самоусвідомлення, переживання драматичних історичних колізій чи консолідації для вирішення політичних проблем.


Як у середньовічній, так і в ранньомодерній Європі походження людства в цілому та окремих народів, за традицією, виводилося хронологічно з часів Великого Потопу, а на роль предків висувалися сини патріарха Ноя: “І були сини Ноєві, що вийшли з ковчегу: Сим, і Хам, і Яфет… Оці троє були сини Ноєві, і від них залюднилася вся земля” [Буття 9:18-19]. При цьому безпосередня увага в середньовічних і ранньомодерних європейських концепціях приділялася таким чинникам, як рід занять біблійного предка, його статус – щодо цього в одній поширеній формулі мовилося: “Сим проповідує, Хам працює, Яфет царствує та править” – та перелік земель, на яких осів він сам та його нащадки. У Першій книзі Мойсея, яка слугувала першоджерелом біблійної генеалогії, зазначено, що саме Яфету при поділі землі залишилися землі на заході й півночі Європи, що засадничо робило його найбільш реальним і привабливим кандидатом на посаду предка європейських народів.

Щодо слов’янських авторів, то вони, як правило, пов’язували різні теорії міграції слов’янських народів до Європи з концепціями, в яких розглядались певні біблійні предки цих народів. Як правило, на роль біблійного предка певного народу претендував один з нащадків Ноєвого сина Яфета. На підставі цього авторами моделювалися різні, часто суперечливі теорії про спільне походження слов’ян, слов’ян і греків, слов’ян і німців тощо. Зокрема, значну популярність мала біблійна генеалогія, в якій серед предків слов’ян називався перший син Яфета, Гомер, та Гомерів син – Рифат.

Вперше як об’єктивний процес почав розглядати історію народів італійський філософ Джамбатіста Віко (1668-1774). Основною одиницею історії він визнає не окремий народ, а громадянський світ, утворений всією спільнотою однотипних народів. Таких світів у рамках всесвітньо-історичного процесу мислитель виокремлює два: світ стародавніх народів і світ християнських народів. У своїй найвідомішій праці “Основи нової науки про спільну природу націй” (1725) він висунув теорію історичного коловороту – розвитку всіх націй за епохами, що складаються з таких трьох циклів: “епоха богів” (епоха теократичного правління, панування жерців), “епоха героїв” (період аристократичних держав), “епоха людей” (демократична республіка або представницька монархія). Психічні особливості людини як представника певної нації з’являються в ході історії цього народу на третьому циклі. Водночас діяльність кожної окремої людини визначає “народний дух”.

В цілому, кожен цикл, на думку мислителя, має своїм завершенням кризу – дезінтеграцію суспільства, після чого розпочинається циклічний рух від стану незрілості до зрілості, завершуючись, за логікою речей, соціальним занепадом. Д. Віко був переконаний, що даний порядок був установлений Божественним Провидінням та вірив в існування “вічної ідеальної історії”, що дає нам історії всіх націй у часі.

Докладніше: Махній М. М. “Свої” та “чужі”: від “епохи богів” до “епохи народів”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 8-13.

Вестернізація: приймати чи протистояти?

Багато країн сучасного світу відчувають посилений вплив на свою культуру західного способу життя та масової культури, що спричиняє невдоволення і критику широких верств населення на адресу урядів своїх держав, які належним чином не здійснюють нічого супроти вестернізації (від англ. west – захід) . 

Під вестернізацією розуміється процес зростання впливу культури і політики західних країн на життя сучасного людства, нав’язування західного способу життя всім народам. 


Зважаючи на провідну позицію США в житті західної цивілізації та її політику щодо просування й захисту власних інтересів у будь-якому куточку світу, вестернізацію зазвичай, ототожнюють з “американізацією”, яка руйнує усталені, традиційні форми організації життя, активно впливає на зміну ціннісної орієнтації молоді.


Докладніше: Махній М. М. Ксенофобія і етнофобії: “я не я, і хата не моя”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 73-76.


“Малоросійськість”: українці очима росіян

Взаємини давніх сусідів, між якими немає надвисокого мовного і культурного бар’єру, завжди опосередковуються надмірними пристрастями, приматом емоційного над логіко-дискурсивним. Однією з найбільших пристрастей можна назвати дух суперництва, що змушує постійно порівнювати своє становище, своє минуле, свої успіхи і негаразди. Причому між близькими етносами через їхню співмірність існує принципова можливість такого зіставлення, бо нікому не спаде на думку змагатися з тим, хто не має нічого спільного зі своїм опонентом.

У цьому сенсі найбільш проблемними для українців є відносини з росіянами. Великі періоди співжиття в межах різних державних утворень (Київська Русь, Гетьманська доба після Переяслава, Російська імперія, СРСР), близькість мови, культури, релігії тощо створюють об’єктивно (не кажучи вже про суб’єктивні зусилля російських політиків) постійну загрозу асиміляції, розчинення українців як самостійного і самобутнього етносу в російському етнічному масиві.

Асиміляторському тискові росіян на українців сприяють і усталені стереотипи російської свідомості щодо українців.

По-перше, йдеться про переконання, що усі відмінні риси (мовні, культурні, традиційні, ментальні) українців є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати геть в умовах міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків чи фанатів долучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських етнокультурних формах.

З цим першим стереотипом пов’язаний і другий – стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності, орієнтації на минуле. За російськими уявленнями, надбання української культури можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія.

З цього стереотипу архаїчності випливає і наступний стереотип, який стверджує, що українська культура є феноменом однозначно фольклорним. Через загальне невігластво щодо цієї культури росіянам (особливо  громадянам Росії) важко уявити собі її професійну складову, тим більше, що за радянських часів репрезентація українських культурних досягнень відбувалася здебільшого у вигляді фольклорних заходів.

У російській культурі вкорінилося поблажливо-іронічне ставлення до українців, як до людей простих, елементарних до примітивності, дещо хитруватих, з цілком одномірним, лінійним мисленням, таких собі “селюків” без жодних психологічних проблем і особливостей. На початку ХХ ст. це було продовженням “українофільських захоплень” російського суспільства ще початку ХІХ ст., коли у російській свідомості побутував екзотичний образ “поющей и пляшущей” Малоросії, коли такої великої популярності зажили “Малоросійскіє повєсті” Гоголя.



Докладніше: Махній М. М. Різновиди етнокультурної стереотипізації: між “своїми” і “чужими”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 96-102.

Культурний релятивізм: “дома їж, що хочеш, а в гостях, що дадуть”

Культурний релятивізм (від лат. relativus – відносний) – ствердження рівноправності всіх типів культур, переконаність у тому, що оцінка окремого елементу культури (звичаю, норми, цінності) можлива тільки в межах тієї культури, з якої він походить.

З точки зору культурного релятивізму, кожна культура – це унікальне явище, тому вона повинна розглядатися на основі прийнятих у ній стандартів. Однак дотримання принципу культурного релятивізму інколи спричиняє труднощі та питання. Наприклад, якщо в деяких культурах існує ритуальний канібалізм, чи повинні ми ставитись до цього як до нормального прояву культурної різноманітності?

Ось приклад одного серйозного конфлікту, який стався на ґрунті різних підходів до оцінки тієї самої ситуації – з позиції етноцентризму і з позиції культурного релятивізму. У переддень чемпіонату світу з футболу 2002 р., який відбувався у Японії і Південній Кореї, Товариство захисту тварин погрожувало розпочати міжнародну кампанію-бойкот ігор у Кореї, якщо південнокорейська влада не введе заборону на “варварський звичай” вживання у їжу м’яса собак. Керівник ФІФА – Йозеф Блаттер – навіть вислав до корейського керівництва листа, сформульованого у зневажливому тоні. У листі Й. Блаттер зажадав покласти край знущанню з “найкращого друга людини”. На що отримав відповідь: “Пес традиційно є вашим другом, а не нашим. Крім того, ми не обурюємося, що французи їдять жаб і слимаків, китайці – гадюк, а японці – готують свою традиційну страву – суші – нарізаючи ще живу рибу. Чому ж нам має бути заборонено вживати нашу традиційну їжу – страви із собачатини?”.

Будь-який культурний зразок (звичай чи норма, цінність чи обряд), яким би “диким” він не здавався представнику іншої культури, може бути зрозумілим лише в контексті власної культури. Розуміння змісту того чи іншого звичаю не означає його схвалення та прийняття. Якщо ж все, що здається “неправильним”, відкидається, розуміння іншої культури стає просто неможливим.





Докладніше: Махній М. М. Культурний релятивізм: “дома їж, що хочеш, а в гостях, що дадуть”// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 63-66.

• Тематичні розділи • “HOMO ETHNIKOS” •

Етнічні феномени давно стали об’єктом культурологічних досліджень, етнопсихології, етнопедагогіки, етносоціології, етнодемографії, етнолінгвістики… ба навіть, етноботаніки!

Декому відразу спадає думка про штучність конструктів – береш від терміна “етнологія” першу його частину, додаєш назву вже давно існуючої науки й маєш гібрид нової суміжної дисципліни. Недарма існує теза про те, що етнічність є комічною реальністю: морально амбівалентною, парадоксальною на практиці, невловимою в теорії.

Глобалізаційні процеси сьогодення, мультикультуризація немовби стирають об’єктивні вияви етнічного. Проте, як не дивно, дух етніки постійно виконує роль звабника відносно кожної людини, намагаючись втягнути її життя у послідовність буття культурних форм. Більше того, в умовах сучасної світової цивілізації звернення до етнічних коренів виконує захисні, розвиваючо-збагачувальні, стабілізуючі та інші соціально-психологічні функції. Як модель буття етнокультура є певним сценарієм людського існування, для реалізації якого потрібен не один, а кілька учасників.

Сподіваюся, що пропонований науково-освітній проект сприятиме набуттю етнопсихологічних знань, формуванню взаєморозуміння, взаємоповаги та позитивного ставлення до культурного різноманіття в суспільстві, зорієнтує на самостійне вивчення тих чи інших народознавчих феноменів.


• Тематичні розділи • “HOMO ETHNIKOS” • 

Розділ 1. ІСТОРІЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ


• “Свої” та “чужі”: від “епохи богів” до “епохи народів”

Розділ 2. ЕТНОЦЕНТРИЧНІСТЬ СВІТОБАЧЕННЯ


• Культурний релятивізм: “дома їж, що хочеш, а в гостях, що дадуть”
• Синоцентризм: “Made in China”
• Вестернізація: приймати чи протистояти?

Розділ 3. ЕТНОКУЛЬТУРНА СТЕРЕОТИПІЗАЦІЯ


• “Малоросійськість”: українці очима росіян


Розділ 4. ЕТНОКУЛЬТУРНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ


• “Американська мрія”: складові успіху

Розділ 5. МІЖКУЛЬТУРНА КОМУНІКАЦІЯ


• Етнофізіогноміка: ідентифікація етнічної зовнішності



Етнофізіогноміка: ідентифікація етнічної зовнішності

Хоча люди не відчувають труднощів, розрізнюючи індивідів споріднених етносів, представники інших рас “всі виглядають на одне обличчя”. За даними досліджень американських психологів, упізнати обличчя людини іншої раси ми можемо лише у 50% випадків. Так, відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, фактурі волосся між європейцями і африканцями здаються настільки значними, що індивідуальні відмінності всередині цих груп можуть випадати з-під уваги стороннього спостерігача. Ця особливість сприймання спричинює виникнення антропологічних стереотипів.

В кожній етнокультурі є специфічні засоби, своєрідні “фізіогномічні ключі” для “прочитування” зовнішності іншої людини з одночасною або наступною інтерпретацією і оцінкою її як особистості. Ці “ключі” достатньо ефективні, коли “додаються” до представників тієї ж самої культури, тобто дозволяють досить швидко, часом автоматично, і разом з тим доволі адекватно сприймати іншу людину. Але ці ж самі засоби можуть виявитися цілком неадекватними і недостатніми при сприйманні представників інших етносів, причому чим значніші відмінності між культурами, тим у меншій мірі придатні “ключі” однієї культури задля згорнутого і автоматичного прочитування представників іншої. Саме цим, можна пояснити величезну недиференційованість сприймання і запам’ятовування представників інших етносів, коли люди з віддалених культур навіть у суто зовнішньому плані здаються досить схожими один на одного, аж до ілюзії повної ідентичності.



Докладніше: Махній М. М. Етнофізіогноміка: “обличчя – різні, а пики – на одне лице// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 172-179.

Синоцентризм: “Made in China”

Синоцентризм – етноцентрична перспектива, що розглядає Китай як унікальне явище й відводить йому домінуючу роль у розвитку світу.

Історія сприяла формуванню в китайської еліти особливого бачення Китаю як природного центру світу. Саме слово, що китайською мовою означає Китай, – “Chung Kuo”, чи “Серединна держава” – вказує на центрове положення країни в справах світу.

Синоцентризм протягом не одного тисячоліття складав основу культурної, ідеологічної та ментальної єдності країн і народів далекосхідного ареалу.


“Американська мрія”: складові успіху

Традиційні характеристики американської нації складаються з таких рис: індивідуалізм і здоровий глузд, прагматизм і підприємництво, раціоналізм і матеріалізм, динамізм і конформізм, егалітаризм і демократизм, ідея американської винятковості і культу успіху. 

Налаштування на успіх, згідно якому у такому відкритому суспільстві як американське, будь-яка людина, спираючись виключно на свої власні зусилля і енергію, здатна домогтися високого становища, є центральним елементом ідеї “американської мрії”: система життєвих завдань американця є культом, що веде до успіху. 


Успіх – центр цієї системи. Якщо розглядати “американську мрію” як систему цінностей, успіх займає вершинне положення у такій ієрархії цінностей. У свою чергу освіта, зокрема вища, може бути однією зі складників успіху. Ґрунтовна освіта та успіхи у її здобутті є однією з цінностей, що складають “американську мрію”, яка, об’єднує такі риси американців як підприємництво, динамізм, ініціативність, матеріалізм і прагматизм, що є складниками культу успіху.


Американська ідентичність: “плавильний казан” чи “миска салату”?

Певний час самі американці традиційно описували свою культуру як “плавильний казан” (melting pot), у якому злилися в одне ціле культури різних етнічних груп. В основу цього визначення лягла метафора письменника початку ХХ ст. Ізраіля Зангвіла (1864-1926), що акцентувала увагу як на здатності американського суспільства приймати безперервні потоки іммігрантів, так і на ідеї злиття американців різного походження в єдину націю зі спільною мовою і спільними культурними цінностями. 

Однак серед соціологів побутує думка про те, що концепція “плавильного казана”, яка видається уособленням демократичної ідеї, насправді є ідеологією домінантної групи WASP (White Anglo-Saxon Protestant), адже така ідеологія призвела до вживання поняття “чужинець” (alien) по відношенню до корінних мешканців континенту – індійців та мексиканців. Упровадження терміна “preferred immigrant” супроводжувало непомірні квоти для імміграції аж до 60-х рр. ХХ ст., коли найбільшу перевагу надавалося Англії, що, у свою чергу, призвело до “англо-конформізму” (Anglo-Conformity). Як результат, найвищого статусу набули ті групи іммігрантів, які найбільше наблизилися до “англо-моделі”, що може пояснити роль англійської мови в усьому подальшому розвитку американського суспільства. 

Внаслідок проведених соціологічних і політичних досліджень сучасні США заперечують концепцію “плавильного казана”, а феномен культурного плюралізму в Америці набув нових метафор: “salad bowl”, “tossed salad”, “pizza” та ін., у яких підкреслюється єдиний культурний простір зі збереженням яскраво виражених етнічних особливостей.




Докладніше: Махній М. М. Американська ідентичність: “плавильний казан” чи “миска салату”?// Етнопсихологія і міжкультурна комунікація/ М. М. Махній. - Чернігів: Видавець Лозовий В. М., 2015. - С. 138-147.