ЛЮДИНА ЕТНІЧНА

Націоналізм

2011-04-02T18:50:00.010+03:00

Що вкладають у поняття "націоналізм"?

Практично всі аналітики поділяють думку про те, що надзвичайно складно дати якесь універсальне визначення феномену націоналізму. Справа в тому, як справедливо вказує британський політолог К. Майноуг, що націоналізм не має своєї окремої історії, а розвивався в контексті історії багатьох різних країн. Німецький історик П. Альтер підкріплює тезу про багатозначність поняття “націоналізм” ще радикальнішими міркуваннями. З його точки зору, націоналізм може набувати стільки різних форм та “національних різновидів”, що можна засумніватися: а чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем. Іншими словами, націоналізм не існує як щось єдине, є лише різноманітні форми його проявів. Звідси, робить висновок Альтер, правильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово “націоналізм” в однині.

Все ж світова інтелектуальна думка зафіксувала не одну спробу дати узагальнююче визначення терміна “націоналізм”, яке б акумулювало в собі сутнісні риси цього феномену, характерні (типові) для усіх національних різновидів націоналізму. Зокрема, автор численних історичних праць про націоналізм американський професор Г. Кон вважав його станом свідомості (a state of mind), а також ідеєю (idee-force), яка наповнює людський мозок і серце новими думками і новими почуттями та спонукає людей втілювати свої переконання в організованій діяльності. Не менш відомий дослідник націоналізму професор політичних наук із США К.В. Дойч визначає його як “духовну структуру”, у відповідності з якою в суспільній комунікації віддають перевагу “національним” повідомленням, спогадам та уявленням, котрі водночас стають найважливішими також у прийнятті рішень. Соціолог та історик О. Лемберг характеризує націоналізм як систему уявлень, цінностей та норм — образ світу й суспільства — яка забезпечує великій суспільній групі усвідомлення своєї цілості.

Досить оригінально інтерпретує націоналізм румунський учений Б. Стефанеску, вбачаючи у ньому форму самоусвідомлення, що осмислює власну ідентичність у термінах спільнотної реальності. Націоналізм — це критичний акт, де “критичний” означає саморефлексивну інтерпретацію колективного життя. Тому, на думку Стефанеску, націоналізм слід відрізняти від просто емоційних, почуттєвих реакцій на місцеві події та реалії (патріотизму — любові до своєї батьківщини; солідарності — групової симпатії; етнічної єдності — відчуття духу спільноти тощо), що не є критичними, а, отже, позбавленими саморефлексивності. Зрештою, націоналізм, за Стефанеску, виражає бажання внутрішньо злитися з (над) етнічною групою та протидіяти зовнішньому тискові.

Ряд аналітиків вкладає у визначення націоналізму суто політичний зміст, пов’язуючи його зародження і розвиток з національними державами. До таких аналітиків належить, приміром, відомий британський соціолог Е. Гіденс. Наполягаючи на тому, що націоналізм з’явився тільки з розвитком сучасної держави і є найголовнішим виявом почуття ідентичності з чітко окресленою суверенною спільнотою, він вважає за доречне уточнити водночас саме поняття “національна держава”. Останнє означає таку державу, в якій система уряду претендує на конкретну територію, має формалізовані кодекси законів і підтримується командуванням збройних сил. На політичних аспектах націоналізму робить наголос і чи не найвизначніший його дослідник Е. Гелнер. Націоналізм, за Гелнером, — це передусім політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися. Інший варіант визначення націоналізму подається Гелнером у такий спосіб: це теорія політичної легітимізації, яка вимагає, щоб етнічні кордони не перетинались із політичними і, зокрема, щоб етнічні кордони у межах даної держави не відокремлювали правителів від решти громадян. Цей останній випадок може мати місце тоді, коли правлячий клас політичного утворення належить до іншої нації, ніж більшість керованих ним людей.

Як ставитися до проявів націоналізму?

Досить неоднозначні підходи виявляє фахова література до морально-етичної оцінки націоналізму. Для значної частини вчених, у тому числі зі світовим ім’ям, будь-який націоналізм, незалежно від його конкретної спрямованості і стадії розвитку, неодмінно асоціюється з суцільними негативами.

Показовою з цього погляду може бути характеристика націоналізму, що її дає сучасний британський політолог, автор багатьох праць з проблем демократії і громадянського суспільства, Дж. Кін. “Націоналізм, — пише він, — це стерв’ятник, який живиться почуттям національного, котре існувало раніше в певній країні, трансформуючи цю національну ідентичність в огидну пародію на себе, колишню. Знамениті слова Альбера Камю, що він надто сильно любить свою націю, аби бути націоналістом, влучно схоплюють той факт, що націоналізм є патологічною формою національної ідентичності... Націоналізм також використовує будь-які демократичні течії, галасливо гасаючи громадянським суспільством та державою, розлякуючи інші форми дискурсу, трактуючи їх як суперників або й ворогів, яких слід залякати або заборонити, побити або з’їсти живцем, — і увесь цей час він удає з себе універсальний дискурс, цінність якого не підлягає сумніву, вільний від обмежень історичного часу й простору”. Утім, як видно з конкретних прикладів, на які посилається Кін, він підкріплює свою аргументацію та висновки здебільшого фактами проявів найбільш агресивного етнонаціоналізму. Це зумовлює очевидну вразливість його позиції.

Більшість дослідників застосовує зваженіші підходи до аналізу ціннісних засад націоналізму. Скажімо, той же Альтер цілком резонно, на наш погляд, зазначає, що націоналізм приховує у собі крайні протилежності й суперечності: він може означати як звільнення, так і гноблення, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Є всі підстави погодитись і з австралійським ученим Ю. Каменкою, який вважає, що в політичному сенсі націоналізм може бути і був демократичний або авторитарний, спрямований у майбутнє чи орієнтований у минуле, соціалістичний або реакційний.

Які варіанти націоналізму виокремлюють науковці?

Складність, багатовимірність та різноаспектність поняття “націоналізм” зумовлює необхідність детальніше зупинитись на типології численних варіантів цього явища. Така типологія націоналізму здійснюється аналітиками за різними ознаками: географічними, історичними, політичними, соціальними, психологічними тощо. Однією з найвідоміших є типологія, запропонована Коном. Він розрізняє два основні варіанти націоналізм — “західний” і “східний”.

“Західний” націоналізм (географічно охоплює Англію, Францію, Нідерланди, Швейцарію, США): у своїх витоках пов’язаний з концепцією індивідуальної свободи та раціонального космополітизму ХVІІІ ст.; ґрунтується на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; не проявляє занадто емоційного ставлення до минулого; створив нове суспільство, у якому панівне становище зайняв середній клас.

“Східний” націоналізм (географічно охоплює країни Центральної (включно з Німеччиною) та Східної Європи і Азії): ґрунтується не на раціональній суспільній концепції, а на “природній” реальності спільноти; часто створює ідеальну батьківщину з міфів минулого та мрій майбутнього; залежний від зовнішніх впливів і водночас опозиційний їм та не вкорінений у політичній і суспільній реальності; свій комплекс неповноцінності часто компенсує самозвеличуванням та надмірною самовпевненістю; вірить в містичну “душу” нації.

Конова типологія націоналізму, попри те, що вона містить в собі певні дискусійні елементи й зазнала слушних критичних зауваг з боку деяких його колег, усе ж і сьогодні залишається тією основою, на якій вибудовують свої типологічні концепції націоналізму інші дослідники. На особливу увагу заслуговує модифікація цієї типології, здійснена одним з найавторитетніших сучасних дослідників націоналізму британським соціологом Е.Д. Смітом. У своїх теоретичних міркуваннях, базуючись на Коновому поділі на більш раціональний і більш органічний варіанти націоналістичної ідеології, він виходить з факту існування “західної” громадянсько-територіальної і “східної” етнічно-генеалогічної моделей нації. Громадянсько-територіальні моделі нації, за Смітом, породжують певні види націоналістичного руху: “антиколоніальні” рухи перед здобуттям незалежності та “інтеграційні” рухи після незалежності. Натомість етнічно-генеалогічні моделі нації створюють сепаратистські та діаспорні рухи перед незалежністю та іредентистські або “пан”-рухи після здобуття незалежності. За словами самого Сміта, він є свідомим того, що ця схема не враховує багатьох підвидів, так само як і мішаних випадків, але вона відтворює основну логіку багатьох націоналізмів.

У чому специфіка українського націоналізму?

В українському національному русі відомим є фактично один формалізований різновид націоналізму. Цей різновид західні фахівці визначають як “інтегральний” націоналізм, а український соціолог О.Бочковський називав “всенаціоналізмом”. Американський вчений Дж. Армстронг виділяє п’ять сутнісних ознак “інтегрального” націоналізму: 1) віра в націю як найвищу цінність; 2) заклик до містичних, примарних ідей солідарності всіх індивідів, які складають націю, на основі твердження про їх біологічну єдність; 3) підпорядкування раціонального, аналітичного “інтуїтивно вірним” емоціям; 4) вияв національної волі через популярного вождя та еліту націоналістичних ентузіастів, які організовані в єдину партію; концепція тоталітаризму; 5) прославляння акцій війни та насильства як прояв вищої біологічної життєздатності нації.

Такого типу український націоналізм зародився у 1920-х—1930-х рр. і проявився не тільки у формі ідеології чи навіть світогляду (Д. Донцов, В. Мартинець, Ю. Вассиян, Д. Андрієвський, М. Сціборський та ін.), але й як організований, досить впливовий на західноукраїнських землях та серед української еміграції, політичний рух, уособлюваний Організацією українських націоналістів (ОУН). Є підстави погодитись з висловленою дослідниками тезою, що, враховуючи тодішні умови існування української нації, появу українського “інтегрального” націоналізму можна зрозуміти, чого не скажеш про схожі течії в деяких інших народів, котрі мали більші можливості для самореалізації на шляхах демократичного розвитку.

Попри те, що пізніші політичні угруповання, які виникли на базі колись єдиної ОУН, вже давно відійшли від її ідеологічних першооснов, а принаймні частина громадян України сьогодні вже піднялась до розуміння націоналізму як синоніма патріотизму, український націоналізм, на слушну думку О. Проценка та В. Лісового — упорядників праці “Націоналізм: Антологія” (К., 2000), “у сучасній домінуючій інтерпретації перебуває у полоні вузької історично-ретроспективної локалізації, тобто обтяжений гріхами інтегрального націоналізму. Надто міцна пов’язаність з діяльністю націоналістичних організацій 30-х — 40-х рр. стала на перешкоді того, щоб його прийняли і засвоїли також інші течії політичної думки та політичні рухи”. Цим же не в останню чергу пояснюється досить низький рівень довіри до націоналізму як організованої політичної сили з боку українського громадянства.

За результатами восьми загальноукраїнських опитувань громадської думки 1994-2001 рр., здійснених Інститутом соціології НАН України за участі фірм “Демократичні ініціативи” та “Социс”, цілком довіряють націоналістам лише від 1 до 3% співвітчизників, скоріше довіряють — від 4 до 6%, в той час як зовсім не довіряють від 45 до 60% і скоріше не довіряють – від 16 до 24% громадян України.

Літературні джерела

Черняховский С. Какой национализм нам нужен
Аксененко С. Об украинском национализме и украинской национальной идее

Етнофобія і ксенофобія

2011-03-18T18:09:00.007+02:00

Що таке ксенофобія та чому людина боїться чужинців?

Термін «ксенофобія» походить із грецької мови і означає нав'язливий страх перед чужими; неприязнь, нетерпимість до представників іншої культури, віри, раси або до чужого, незнайомого.

Психологи розглядають ксенофобію як негативне, емоційно насичине, ірраціональне за своєю природою (але прикривається псевдораціональним обґрунтуванням) ставлення суб'єкта до певних людських спільнот та до їх окремих представників - «чужаків», «інших», «не наших». Вона виявляється у відповідних соціальних установках суб'єкта, забобонах і упередженнях, соціальних стереотипах, а також у його світогляді в цілому.

Розрізняють дві основні форми ксенофобії:
1) страх спрямований на групу всередині суспільства, що вважається чужою та шкідливою для суспільства (наприклад: нові іммігранти, біженці, євреї, роми);
2) негативне ставлення до культурних ресурсів, що є чужими тій чи іншій групі.

Прояв ксенофобії, ірраціонального страху, який розгальмовує підсвідомі реакції, пошук способу його нейтралізувати зумовлює ціленаправлену агресію до «чужого». У її основі лежить тріада емоцій, утворюючих поведінковий комплекс, зумовлений особистим і колективним рівнем тривожності та агресії. Чим більша тривожність, тим більше підсвідомість намагається вирватись за рахунок витіснення причин тривожності. У результаті в свідомості індивіда формується сталий образ ворога, який є джерелом небезпеки та загрози. Під час виникнення у суспільстві труднощів, індивід підсвідомо шукає їх причини не стільки серед «своїх», скільки серед «чужих».

Фрустрація, як стан напруженості, роздратування шукає виходу у певних реакціях агресії чи страху. Досить часто об'єкт може бути не пов'язаним з джерелом напруження, що вказує на інструментальну реакцію. Це спостерігається у расових та національних спільнотах. Етнопсихологічні дослідження доводять, що конфліктна ситуація загострює національну ворожнечу з існуючою раніше ворожою установкою. Зазвичай агресію викликають ті національні меншини, до яких раніше було найбільш негативне ставлення.

Якщо розглянути емоційні реакції з точки зору теорії проекції, то видно яку роль грає упередженість в балансі психічних механізмів особистості. Індивід проектує (переносить) свої власні прагнення та імпульси, які суперечать його моральним установкам на інших.

Американські соціологи та психоаналітики констатують, що ворожі етнічні стереотипи поділяються на дві групи. Перша група включає ті риси, котрі властиві свідомому Я індивіда (хитрість, агресивність, корисливість), але засуджуються його моральною свідомістю. Друга ж група символізує людські несвідомі прагнення (лінь, безтурботливість, безвідповідальність, забобонність. Проектуючи одні свої гріхи на конкретну расову групу, інші на другу, етнофоб отримує бажану душевну рівновагу. Однак, якщо конфлікт свідомого і несвідомого не можна усунути, та індивід повинен проектувати подавлені прагнення, змінити це неможливо.

Т.Адорно, Н.Санфорд, Е.Френкель-Брунсвік, Д.Левінсон у праці «Авторитарна особистість», вважають, що етнічна упередженість, расизм - це прояви особистісних рис, сформованих у ранньому дитинстві, в процесі виховання та взаємодії з соціальним середовищем.

Проблеми пов'язані з національними меншинами особливо загострюються в період, коли суспільство переживає кризи. Причини зростання ксенофобних настроїв наступні: - погіршення соціально-економічного стану населення;\
- крайня форма політизації національних проблем;
- наявність негативної історичної пам'яті;
- відсутність правових традицій, які дозволяють забезпечити управління національними і міжнаціональним процесами.

Як формуються ксенофобні установки?

Об'єктивна схильність людини бути носієм фобії апріорна. Тому важливо усвідомлювати, що особа має певний страх, як первинну домінуючу реакцію. Фобія існує у підсвідомості, немаючи подразника з навколишнього світу, вона може не проявлятися. Однак усвідомлення реакцій переходить в їх прийняття та контроль. І навіть тоді коли людина, як правило, не може подолати і позбутися первинних негативних реакцій, фобічних за змістом, без сторонньої кваліфікованої допомоги майже неможливо.

Несхожість виступає каталізатором протиставлення автостереотипу (ми) - гетеростереотипу (вони), яка є полем для психологічного вивчення. Коли людина бачить іншість, виникає реакція на зовнішній чи внутрішній подразник. Передумовою до певної реакції виступає процес персоніфікації, співставлення власного «Я» з чужим. Процес виявлення несхожості одного конкретного індивіда з іншим, а також ототожнення людиною себе, своїх властивостей з персонажами художньо-мистецьких творів, із життєвими зразками поведінки, вчинками осіб референтних груп на основі прийняття їх цінностей складний і потребує подальшого вивчення.

Ще однієї передумовою ксенофобних реакцій є процес научіння. Научіння передбачає набуття індивідом досвіду, знань, навичок, умінь у процесі активних взаємин з предметним та соціальним світом. Безліч форм соціальної активності індивіда заснована на спостереженні за іншими людьми з найближчого оточення (батьки, вчителі), які служать моделлю для наслідування.

Ксенофобна установка переважно формується у процесі виховання. Дослідження показують, що більшість людей засвоюють упередження в дитинстві, до того, як отримують можливість критично аналізувати отриману інформацію. За даними американських досліджень, дошкільнята, навіть учні початкових класів залишаються переважно неупередженими і взагалі не мають певних стереотипів. Але під впливом дорослих, у них виробляються емоційні переваги (прерогативи). Пізніше під впливом тих же дорослих ці прерогативи, переваги переростають у відповідні реакції і змінити їх стає дуже важко. Більшість просто сприймають дискримінацію «чужих», як щось природне, не роздумуючи над її змістом. Отже, індивід набув такий досвід міжнаціональних відносин саме в процесі передачі соціального досвіду поколінь та навчання в школі. Згодом при певних подразниках, він може виявитися у визначених раніше нами реакціях.

Психологія сучасної людини, у тому числі і його ксенофобна реакція, формується не сама по собі, а під впливом правлячої ідеології, вираженої в пропаганді, мистецтві, ЗМІ. Засоби масової інформації стають важливим інструментом впливу на суспільну свідомість та джерелом формування етнічних стереотипів та в розповсюдженні ксенофобії. Ксенофобні образи, створені журналістами, є реально діючими суб'єктами міжетнічних відносин і володіють широкими можливостями змістовного і емоційного впливу на суспільні відносини. Активне використання сюжетних мотивів без критичних коментарів формує викривлене і розпорошене уявлення про об'єктивну реальність, фактично відбувається неконтрольоване вторгнення в психіку людей, маніпулювання їх свідомістю.

Літературні джерела

Борейчук І.О.Психологічні передумови ксенофобних реакцій

Глод О. «Новий» расизм та ксенофобія в політичному житті західноєвропейських країн

Янков А.Г. Синофобия - русофобия: реальность и иллюзии

Національний імідж

2010-08-27T12:41:00.000+03:00

Кожен народ має в собі масштаб власної досконалості, незрівнянний з іншими народами.
Георг Ліхтенберг

Що таке національний імідж ?

Національний імідж – це сукупність характерологічних рис, котрі визначаються за певним етносом у його власній етнічній самосвідомості та у сприйнятті його іншими народами.

Національний імідж завжди виникає у міжетнічному спілкуванні й існує саме у ньому. Навіть коли йдеться про образ, що виникає у самосвідомості етносу, це такий образ, в якому властивості даного етносу визначаються у співставленні з рисами інших етносів і отримують свій сенс лише відносно останніх. Можна сказати, що національний імідж відображає погляд на певний етнос представників інших народів і одночасно він містить погляд етнічних індивідів на самих себе у співставленні з іноетнічними індивідами. Відповідно маємо дві взаємопов'язані складові національного іміджу: по-перше, зовнішній імідж етносу, по-друге, внутрішній імідж (або етнічна самохарактеристика).

Може здатися, що імідж – явище цілком поверхове, котре відображає лише особливості сприйняття та самосприйняття етносу і мало що може сказати про особливості національного характеру. Але це не так. По-перше, саме національний імідж є однією з головних проекцій національного характеру і джерел його вивчення. Звичайно, враховуючи складний, опосередкований власними етнічними уподобаннями, суперечливий характер міжетнічної комунікації, зовнішній чи внутрішній імідж народу не можна сприймати буквально, як даність та факт, ототожнюючи його зміст з національним характером етносу. Як і у випадках з іншими феноменами культури, реконструкція національного характеру, котра відштовхується від особливостей національного іміджу, передбачає спеціальну методологію розуміння, яка ґрунтується на загальних закономірностях психології сприйняття.

Але, окрім суто інформативного, національний імідж стосовно національного характеру має також формувальне значення. Він не тільки відображає певні риси етнопсихології. Не менш істотно він впливає на зміст національного характеру, передусім через формування етнопсихологічної "Я-концепції".

Те, які властивості визнає народ у собі і які визнаються за ним іншими етносами, спричиняє формування цілої низки етнічних стереотипів, реакцій, форм поведінки. Колективне підсвідоме мимоволі, таким чином, організовує життєдіяльність етносу, щоб вона відповідала усталеному іміджу. Відтак останній набуває нормативно-регулятивного характеру.

Говорячи про національний імідж, не можна розуміти його як застиглий, раз і назавжди визначений образ народу. Історія знає доволі прикладів зміни національного іміджу, інколи радикальної. Наведемо хоча б приклад Кореї, яка на очах здивованого світу за кількадесят років перетворилася з глухої історичної провінції на одну з найрозвинутіших економічно країн світу. Тому імідж потрібно розглядати не лише статично (як "образ"), але й динамічно (як "національну ідеологію"), котра здатна змінити й історично усталене сприйняття відповідного етносу іншими, й етнічне самосприйняття.

Багато держав витрачають значні кошти на формування власного позитивного іміджу. Так, за підрахунками аналітиків, наприклад, США витрачають на ці цілі щорічно до $1 млрд., Саудівська Аравія, за різними оцінками – $4-5 млрд., Канада – $65 млн., Нігерія – $20 млн. Фактично, ці дії є боротьбою з негативними стереотипами відносно тієї або іншої країни, існуючими у інших народів.

Національна ідея

2010-08-09T13:23:00.000+03:00

У чому сутність поняття "національна ідея"?

Якщо ідентифікація відображає процес ототожнення індивідами себе з етнічною спільнотою, то національна ідея містить визначення сенсу історичного буття та змальовує певний обшир, перспективу його історичної долі. Значення національної ідеї як способу організації національного життя випливає з принципової риси людського буття взагалі, а саме з проективності цього буття. Специфіка людини полягає в тому, що вона існує не тільки і не стільки в наявному, скільки у можливому для себе. Сам процес людського буття є постійним виходом за межі наявного, подоланням того, що воно безпосередньо містить, задля досягнення того, що бажане і є жаданим для людини.

Принципове значення національної ідеї якраз і полягає в опануванні історичних можливостей і перспектив існування конкретного народу. Історичним витоком національної ідеї є юдейське месіанство. Саме в юдаїзмі вперше з'являється чітко окреслена ідея обраного народу, котрому Бог дав особливий заповіт. Власне, цей заповіт і містив юдейську національну ідею, слугував її основою та обґрунтуванням. І в перших державах архаїчної доби – єгипетській, вавилонській, хетській – існував феномен визначення богообраності народу. Але основою цієї обраності слугувало те, що, наприклад, єгиптяни знаходяться під безпосереднім управлінням Бога – втіленого в особі фараона, котрий і є живим Богом. Саме у цьому полягала перевага єгиптян перед іншими народами. В юдаїзмі ситуація інша. Тут уперше богообраність утілюється не в особі правителя, а в особливій місії, котру Бог заповідав усьому народові і яку було закарбовано в Заповіті. Новизна цієї ситуації полягає в тому, що заповіт – це форма укладання взаємної угоди, в котрій обидві сторони мають свої зобов'язання: Бог так само, як і юдеї. Завдяки цьому вперше з'явилася справді всенародна ідея – покликання від Бога для всього народу, і, по-друге, вперше ця ідея вийшла за межі сваволі всевладного володаря і дістала об'єктивне відображення у культурному тексті.

У цьому виявляється важлива прикмета національної ідеї – її інтерсуб'єктивність. Загальна ідея, котра змальовує сенс та історичну перспективу буття народу, покликана згуртувати етнічну спільноту, зосередити її навколо спільної цілеспрямованої справи. Вона є одним із найважливіших чинників етнічної консолідації та солідарності. До того ж національна ідея пробуджує енергію та активність історичної дії. Завдяки їй відбувається мобілізація вітальних, соціальних, інтелектуальних сил етносу на досягнення окресленої національною ідеєю мети.

З початком християнської епохи месіанство, локалізоване у долі окремого народу, перетворюється на всесвітньо-історичну місію християнського людства, тобто церкви. Протягом середньовіччя конфесійний універсалізм відіграє вирішальну роль у житті народів. Становище змінюється від початку становлення новітніх націй. Цей процес дістає своє логічне завершення у буржуазних революціях і властивих їм ідеологіях.

Відповідно до нових історичних умов, формою побутування національної ідеї стають націоналізми та національні програми розвитку, котрі містяться у них. Особливістю новітніх націоналізмів європейського ґатунку є те, що в них виокремлюється покликання певної нації в обширі всесвітньої історії. Місія нації змальовується не як партикулярна, а як всесвітньо значуща.

У розкритті змісту національного характеру національна ідея найрепрезентативніша для інтенцій і прагнень, характерних для людей відповідного етносу. Зміст характеру визначається не лише тими якостями, котрі людині безпосередньо властиві, але й тим, що для неї є можливим. Саме проекцією психологічно можливого для етнічних індивідів і є національна ідея, що створює можливості її використання для реконструкції особливостей національного характеру.

Проблема обґрунтування національної ідеї загострюється на етапах становлення незалежних держав та у кризові періоди їх розвитку. Саме такий час переживає й Україна.

Вирішення цієї проблеми залежить, в першу чергу, від наявності в суспільстві спільної позиції у тлумаченні сутності поняття “національна ідея”.

У суспільній думці в наш час не існує загальноприйнятої точки зору на сутність цього поняття. Наведемо та проаналізуємо найбільш цікаві з існуючих підходів. Так, існує думка, що національна ідея – це чітко сформульований спільний інтерес абсолютної більшості громадян, який об’єднує їх на шляху до спільної мети. Інші вважають, що національна ідея – це фундаментальна ідея, за допомогою якої досягається єдність дій різних соціальних груп. Поширеною є точка зору на національну ідею як інтегративний чинник суспільного життя країни. Національну ідею називають також:

- Цивілізаційним атрактором розвитку країни;

- Метою, що є основою розвитку народу, яка в кризові періоди здатна вивести його з небезпечного стану;

- Тим, чого народ хоче досягти найближчим часом, що є глибинною об’єднувальною основою суспільства і держави;

- Духовним орієнтиром суспільного життя;

- Метою нації;

- Засобом мобілізації нації для реалізації того чи іншого національного проекту;

- Конкретною прагматичною метою;

- Ідеєю оптимальної поведінки людини на користь собі та суспільству;

- Проявом народного духу;

- Рушійною силою розвитку країни;

- Загальновизнаною цінністю;

- Визначенням стратегії розвитку держави;

- Існуючою політичною та релігійною орієнтацією;

- Поєднанням архетипу та свідомості нації;

- Дороговказом національного відродження й розвитку;

- Гармонізатором та орієнтиром усіх сфер буття на розв’язання конкретних завдань;

- Відбитком національної свідомості та комплексом почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу;

- Відповіддю – чим нація була, чим вона є зараз та чим вона хоче бути в майбутньому;

- Спільною метою та довгостроковою стратегією розвитку суспільства;

- Масово шанованими в суспільстві цінностями та пріоритетами, які є частиною характерних рис, ментальності нації;

- Інтелектуально окресленими, свідомо й чітко сформульованими духовними основами буття етносу – його автентичності, цінності, історичної спрямованості, сенсу життя та місця поміж народами.

Національну ідею напружено розробляють в багатьох країнах – від Австралії до США, включно з усим пострадянським простором. На цьому тлі активізуються процеси поступової легалізації національно-патріотичної риторики. Ці своєрідні симуляції національно орієнтованого мислення певні політики намагаються видавати за національні проекти.

Так, в Росії під національним проектом деякі ідеологи розуміють спосіб досягнення універсальних (ліберальних) цілей специфічними (національними) засобами. Національні особливості та інтереси тут сприймаються як ресурси, які можна використовувати для побудови ліберального суспільства. Національний проект – це спосіб утилізації національних властивостей і національного інтересу. Національна ідея тут вбачається способом мобілізації нації для здійснення (того або іншого) національного проекту. В російському розумінні “національний інтерес” передбачає зверхність саме російської національної ідеї, об’єднання цивілізованого світу під орудою Москви. Зараз ми є свідками того, як вже укотре ця національна ідея експлуатується через гегемонію Росії на пострадянському просторі.

Попри те, що розмова про національну ідею сьогодні вийшла на ґлобальний рівень, сутність її не стала більш зрозумілою та прозорою, хоча за неї чи в боротьбі з нею за весь час від доби передромантизму полягли десятки мільйонів людей. Очевидним є те, що національна ідея – це реінтерпретовані й використовувані з певною політичною метою тексти.

Національна ідея в Україні сьогодні – це ретрансльована ідеологія запізнілих романтиків, котрі свої роздуми спирали на ідеалістичні роздуми про те, якою могла б стати держава за тих чи інших політичних комбінацій в історії.

Чи потрібна нова українська національна ідея?

Роль і значення національної ідеї особливо зростає в історичні періоди, коли відбувається становлення нової національної держави. Українська держава обрала шлях свого розвитку як демократична й національна. Тому цілком зрозумілий інтерес до національної ідеї протягом усіх років незалежності. Однак проблема формулювання національної ідеї, яка постане не абстракцією, а вплетеною в повсякденне життя категорією, залишається не розв’язаною. До національної ідеї апелюють (і нею спекулюють) різні політичні сили, її часто й неоднозначно тлумачать ЗМІ. Підкреслимо, що суперечливість трактувань та оцінювань різних аспектів національної ідеї не може ставити під сумнів необхідність її концептуалізації, яка є вкрай важливою для усього суспільства.

Узагальнюючи публікації, виокремимо кілька підходів до трактування української національної ідеї. Найупередженіші з політично-кон’юнктурних міркувань загалом заперечують українську національну ідею. Цю позицію обґрунтовують тим, що в епоху глобалізації, міжнародної інтеграції й постіндустріального суспільства національна ідея втратила актуальність, оскільки відповідала потребам минулої епохи. Такий підхід не враховує потреби формування української нації.

Прибічники іншого підходу вважають: національну ідею неможливо осмислити за допомогою науково-теоретичних понять. Її розглядають як щось всеосяжне, радше зі сфери трансцендентного, ніж соціального. А тому розум, мовляв, неспроможний адекватно висловити суть і зміст української національної ідеї. Тож і не дивно, що вона не може знайти адекватного застосування в державотворенні й консолідації українського суспільства.

Наступний підхід довільно трактує національну ідею, ототожнює її з національним ідеалом або національною ідеологією, чи доктриною. Тому національна ідея постає поряд із суперечливими, а інколи взаємозаперечними поняттями, які в різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднати в собі цілий набір понять.

Цілком слушною є думка, що національну ідею можна розглядати і як концентрований вираз національно-патріотичного чинника. З цього погляду національна ідея є соціально-політичним, морально-етичним і психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, який згуртовує його в єдине ціле.

Вирізняючи та формуючи національну ідею для України, необхідно шукати не тільки ті «больові точки», що роз’єднують нас, а й «точки дотику», що об’єднають. Адже найважливіше завдання національної ідеї саме для України — це не лише забезпечення достойного життя людей (це само собою зрозуміло для будь-якого народу), а, насамперед, — згуртування нації, яка упродовж досить тривалого часу була розірвана.

Національна ідея може якісно впливати на динаміку політичної консолідації в Україні, адже вона зберігає певне значення й виконує певні функції навіть тоді, коли ще до кінця не усвідомлена й не набула форми загальновідомого й підтримуваного більшістю гасла. Але в усіх випадках — у формі інтуїтивного проникнення народу в своє призначення чи мрії про жадане прийдешнє; у формі безумовного зречення від вчорашніх ідеалів і самопожертви в ім’я нових, — національна ідея в перехідну добу є одним з найпотужніших інтегративних чинників і стимулів до масової творчості. Вона є підвалиною, на якій, певною мірою, здатне утриматися терпіння людей в нестатках, а також (і це — головне) їхня спроможність напружено працювати, щоб спільними зусиллями забезпечити зміни на краще. Конкретний зміст національної ідеї може еволюціонувати, уточнюватися, але за будь-яких обставин вона містить у собі віру в житєздатність національного буття, прагнення до постійного розвитку, готовність до самообмеження в ім’я майбутнього нації, суспільства, держави.

Національна ідея має об’єднувати. Ключовою дилемою консолідації є питання про набір інструментів, методів, засобів, з якими політики можуть погодитися, а громадяни згодяться підтримати. Інакше кажучи, ідеться про певну згоду стосовно певного набору правил політичної поведінки, діяльності, з використанням яких розв’язалися б і соціально-політичні конфлікти. Українському суспільству притаманні конфліктність і невизначеність. Отже, національна ідея як духовний чинник може позитивно вплинути на процес згуртування українського народу завдяки своєму консолідаційному потенціалу.

Консолідація, як одна з характеристик взаємодії різних соціальних суб’єктів і політичних акторів, є одним зі шляхів досягнення соціальної згоди в суспільстві, що особливо важливо для трансформаційного суспільства, котрим є Україна. А своєрідну точку відліку в цьому процесі має покласти концепція національної ідеї, сприйнята більшістю громадян. Але саме тут виникає проблема. Бо, на превеликий жаль, досі жоден із запропонованих проектів національної ідеї не знайшов громадського визнання.

У цьому контексті варто окреслити необхідні умови її обґрунтування:

1) вести дискусію не з приводу теоретичного аналізу даної наукової дефініції, а її практичної реалізації в сучасному українському суспільстві;

2) проаналізувати світоглядну ситуацію в суспільстві та врахувати базовий рівень прагнень і сподівань більшості громадян;

3) визначити критерії або вимоги до її формулювання;

4) окреслити коло питань, відповіді на які дадуть можливість проаналізувати сучасний стан національної ідеї (Для чого національна ідея потрібна суспільству? Кому й чому вона та її соціальні функції мають слугувати? Хто (які соціальні групи) має формулювати національну ідею?);

5) зосередити увагу на об’єктивних чинниках, що впливають на процес її формулювання, та суб’єктивних, що гальмують процес трансформації національної ідеї й не дозволяють їй стати функціональною в консолідаційних процесах.

Змістовне наповнення національної ідеї має відбуватися з урахуванням національних культурних традицій українців.

Історична доля української національної ідеї важка і трагічна. Їй завжди доводилося обстоювати своє право на існування. Доводиться це робити ще й тепер — у незалежній Українській державі, за час існування якої вже з’явився і набув поширення погляд про те, що національна ідея нібито не спрацювала.

Підставою для цього твердження була (загалом очевидна) обставина: національною ідеєю пройнялися далеко не всі громадяни України. За всієї первинної переконливості такої позиції, вона, однак, по суті своїй хибна.

По-перше, українська національна ідея все-таки «спрацювала». Свідченням цього є проголошення й реальне існування Української держави попри дію безлічі негативних чинників.

По-друге, національна ідея ще й досі не наповнена адекватним змістом, не сформульована, щоб стати функціональною. І, переконані, саме консолідаційний потенціал національної ідеї стане індикатором її адекватності сьогоденню.

По-третє, спочатку національна ідея має об’єднати національно свідому частину громадян, еліту суспільства. А далі варто ставити питання про достатність питомої ваги останньої як суб’єкта національної ідеї. Це необхідно для того, щоб згадана частина суспільства спочатку стала активною, а далі й вирішальною соціальною силою, здатною вплинути на процес усвідомлення та реалізацію національної ідеї якомога більшою кількістю громадян України, бо національна ідея ніколи й ніде не об’єднувала всіх представників певної спільноти. Від неї не можна і не потрібно цього чекати чи вимагати. Головне — її консолідаційні можливості для об’єднання суспільної еліти й більшості громадян.

Література

Кавтський К. Національність нашого часу //http://dialogs.org.ua/ua/project_ua_full.php?m_id=19189

Ромашко О. Українська національна ідея в дзеркалі преси //http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=56&c=1188

Пашкова О. Тож чи потрібна українська національна ідея? //http://www.viche.info/journal/1064/

Європейська ідентичність

2010-08-09T09:48:00.000+03:00

Чи базується “європейськість” на існуючих національних ідентичностях чи вона від них не залежить?

Ідентичність стала основною метафорою нашою епохи
Д. Шоттер

Реальним початком формування спільного європейського простору можна вважати Новий час і епоху Просвітництва, коли були започатковані і втілені перші розробки, які стосувалися сьогоднішніх ідеологічних компонентів Євросоюзу: демократія, інститут громадянства, національна держава, права і свободи громадян, ліберальна економіка. На сьогоднішній день саме ціннісні настанови, які були сформульовані наприкінці 18 і протягом 19 століття Кантом, Монтеск’є, Руссо, Вебером та багатьма іншими мислителями, є ядром європейської ідеології. Вони започаткували справді єдиний інтелектуальний і політичний простір, який був максимально раціоналізований і поступово позбавлявся релігійних та етнічних забобонів.

Доба Просвітництва дала також можливість осмислювати простір не тільки в рамках національних кордонів, але й у наднаціональних, а Кант на філософському рівні обґрунтував можливість існування єдиної Європи без кордонів, на відміну від апологета “історичних народів” і “народної душі” Гегеля.

Сучасні дослідники виокремлюють три стратегії формування європейської ідентичності. Перша схожа на те як будувалися національні ідентичності. Тобто, через історичні міфи про спільне християнське коріння, починаючи з Римської імперії і гуманістичних традицій Відродження. Навіть більше, ідеологія Європи як демократичного і модерного проекту, а також певні ритуали (Євровибори) та євросимволізм (прапор, гімн, паспорт) були використані, щоб підкреслити спільну культурну ідентичність.

По-друге, було впроваджено наднаціональні системи права, які гарантували мешканцям Європи не тільки основні права, але і специфічні права ( наприклад для робочої сили, за умовами Римського договору).

І нарешті, було впроваджено нову форму європейського громадянства – “громадянин союзу”, яке підтверджувала право на вільне пересування по території держав-членів, право звертатися до Європарламенту та до європейського омбудсмена.

Які ми маємо практичні наслідки для довгострокової перспективи формування європейської ідентичності? По-перше, збільшення кількості студентів, які отримують освіту в європейських освітніх інституціях. Одним з наслідків формування європейської ідентичності є створення освітніх, академічних і політичних кіл.

Другим наслідком є те, що право вільного пересування обернулося виключенням щодо не-громадян Союзу. Наприклад, в аеропортах нову європейську ідентичність підкреслює існування двох окремих черг – для громадян Євросоюзу і для всіх інших. Одночасно з розвитком внутрішнього права на пересування формується щораз більш сувора міграційна політика.

Щоб довідатися про формування європейської ідентичності на рівні свідомості варто вдатися до досліджень Євробарометру. Це дослідження показує, що громадяни Євросоюзу все ще мають труднощі з усвідомленням себе як європейців. Тільки 3 % почуваються європейцями безвідносно до національного громадянства; 24 % пишаються європейським прапором, а 19 % - європейським збірними на спортивних змаганнях. Крім того, за результатами дослідження, яке проводилося восени 1996 року, 51 % почували себе певною мірою європейцями а 46 % відчували прив’язаність тільки до національної ідентичності. Одним словом, можна сказати, що у повсякденній практиці ідентифікація з європейським проектом є слабкою, а національна ідентичність все ще важить багато.

З іншого ж боку, традиційний розподіл між “своїми” і “чужими” йде по лінії належності до Західної культури. Європейці не розглядають один одного як справжніх іноземців. Наприклад, в Бельгії, Данії, Німеччині іноземцями вважають радше турків, арабів та азіатів. Виходить так, що ідентифікація з європейським проектом і є другорядною, але кордони між “своїми” і “чужими” – це кордони між автохтонним населенням, емігрантами з інших європейських країн з одного боку; та емігрантами з-поза Європи, особливо не-білими, з іншого боку.

Тобто, хоч європейська ідентичність має на увазі інтеграцію і подолання націоналізму, а також включення європейців у спільний економічний, політичний і культурний проект, для не-громадян це означає виключення з системи європейських відносин. Разом з тим, як правило, виключаються ті групи, які не здатні підтвердити свої історичні та культурні зв’язки з Європою.

Результати дослідження Євробарометра, яке проводилося осінню 2003 року показують, що європейська ідентичність скоріше є компліментарною до національної ідентичності, і фактично не вступає з нею у конкуренцію. Зокрема, респондентам пропонувалося визначитися з тим, до якої міри вони відчувають себе європейцями і з яким ідентифікатом, скоріше за все, вони будуть пов’язувати себе в майбутньому: 1) тільки за своєю національністю, 2) скоріше національністю, але і європейськістю, 3) скоріше європейськістю, але і національністю, 4) тільки європейцями.

Дані Євробарометра показують, що суто європейцями відчувають себе не більше 3 % жителів Європейського Союзу і тих країн, які на 2003 були тільки претендентами на вступ до ЄС. Більшість опитаних респондентів країн-претендентів і країн-членів ідентифікують себе “скоріше за національністю, але і європейськістю” (46 % і 47 % відповідно). Разом з тим великий відсоток і тих, що ідентифікують себе тільки за національністю (39 % у країнах-претендентах і 36 % у країнах-членах). Натомість, кількість респондентів, які ідентифікують себе “скоріше європейцями, ніж за національністю” становить лише 7 % у країнах-претендентах і у країнах-членах ЄС.

Яке місце займає слов'янська ідентичність у загальноєвропейській?

Якщо слов’янська ідентичність орієнтується на етнокультурну спорідненість і спирається на традиційні елементи, то європейська ідентичність є скоріше світоглядною й спирається на результати свідомого, раціонального вибору певних ціннісних орієнтирів.

Серед слов’янських країн домінує позитивне ставлення до Європейського Союзу. Причому більшість з них, тією чи іншою мірою відчувають себе європейцями і тим пишаються. Для того, щоб змінити думку стосовно Європи і власної самоідентифікації, потрібні серйозні зрушення у масовій свідомості. Востаннє такі події спостерігалися 15–20 років тому, коли руйнувалася Берлінська стіна і розпадався Радянський Союз. Чи може відбутися щось подібне найближчим часом? – Навряд. Скоріше за все, найбільш перспективним буде розвиток саме регіональних ідентичностей, які засновані на старих, добре перевірених двосторонніх стосунках. А тому протиснутися до насиченого європейського простору зі слов’янським концептом було б дуже важко.

На думку дослідника Ю. Тарана, будувати слов’янську ідентичність можливо на наступних принципах:

- по-перше, стосунки між державами мають бути максимально раціоналізовані;

- по-друге, намагатися уникнути геополітичних акцентів, тому що у свідомості слов’ян саме вони є джерелом багатьох негараздів. Будь-яка геополітична аргументація на користь слов’янського союзу (проти кого дружити будемо?) завжди сприймалася і, скоріше за все, й надалі буде сприйматися негативно;

- по-третє, у будь-якому випадку слов’янська ідентичність не повинна пропонуватися як замінник національної ідентичності. Тут варто згадати, що європейська ідентичність, в найширшому розумінні, є скоріше компліментарною до національної ідентичності і не вступає з нею у конкурентну боротьбу, принаймні, настільки, щоб це було помітно.

Чи є якісь перспективи для українців для формування європейської ідентичності?

Можна сказати, що ідентичність українців завдяки історії вже є досить пластичною, або, як називають її західні теоретики, “ситуативною”. “Ситуативна”, або “множинна” лояльність має місце тоді, коли люди апелюють то до тієї, то до іншої національної ідентичності в залежності від обставин. Так, козацька старшина та частина малоросійської інтелігенції прагнула довести свою належність до російського дворянства. Але, на думку Пола Роберта Магочі, канадського історика, автора “Великої історії України”, це не було виявом “русифікації”, або зради, як би було визначено з позиції “твердої” ідентичності, а лише наслідком “природної” ієрархії множинних лояльностей. З іншого боку, слабкість державної свідомості є запорукою того, затирання кордонів пройде відносно безконфліктно.

Звичайно, після такої оптимістичної ноти наражаємося на величезні труднощі пов’язані з фактичними перспективами входження України до ЄС, які всебічно описані у пресі та економічних дослідженнях. При цьому питання доречності входження в ЄС часто навіть не ставиться. А між іншим, можна сумніватися в слушності такого рішення принаймні з метою вирішення проблеми “осучаснення” етнічної ідентичності українців. Є багато критиків ідеї створення понаднаціональних спільнот, які вважають, що на Заході цей проект не вдався, так само як в СРСР. Зокрема Ентоні Сміт говорить про те, що ще в 1970-х роках стало зрозумілим, що створення в США “перетоплювального казана” не досягло своєї сили: сепаратистські тенденції посилилися у цей період. Виявилося, що ослаблення ролі держави не означає послаблення етнічної свідомості, а навпаки - створює передумови для вільного виявлення сепаратистських тенденцій.

Що стосується європейської ідентичності, то критика її є не менш гострою. Говорять, що цей вид ідентичності, який нібито мав спиратися на відкритість, гнучкість і толерантність, може стати Євроцентризмом - чимось побудованим на абсолютно протилежних засадах: виключенні бідних, на культурному ізоляціонізмі та расизмі. Британський соціолог Кевін Робінс, підсумовуючи цю критику, говорить, що європейська ідентичність будується на негативному принципі, принципі відмежування від усього, що не є європейським. Тобто, на зміну фрагментованій Європі може прийти Європа, об’єднана ненавистю до іммігрантів з бідних країн близького і далекого Сходу та Півдня.

Узагальнюючи, можна сказати, що перспективи на сформування пост-модерної ідентичності у українців не є вже такими поганими. Проблема радше полягає у труднощах винайдення таких форм понаднаціональних чи національних спільнот, які відповідали б незакоріненій, плинній і відкритій особистості як на Заході, так і на Сході. Національні інтереси і національна ідентичність є дуже живучими, і досвід глобалізації та денаціоналізації доводить це краще ніж будь-що інше.

Література

Якобс Д., Мейер Р. Європейська ідентичність: факти і вимисли//http://dialogs.org.ua/ua/crossroad_full.php?m_id=205

Таран Ю. Східні європейці чи західні слов’яни: проблеми ідентичності у Центрально-Східній Європі//http://dialogs.org.ua/ua/project_ua_full.php?m_id=2667

Національний характер

2010-08-09T08:08:00.000+03:00

Які концепції національного характеру висувають сучасні дослідники?

Національний характер – це якості, що на противагу загальнолюдським ідеалам відрізняють людей, котрі належать до однієї нації.
Євген Головаха

Національний характер досліджують з різних концептуально-теоретичних позицій. Його розуміють як:

1) виявлення окремих психічних рис, характерних для всіх членів певної нації;

2) модальну особистість, тобто як відносну частоту виявлення серед дорослих членів будь-якої нації особистостей певного типу;

3) основну структуру особистості, тобто певний зразок особистості, який домінує в цій культурі;

4) систему позицій, цінностей, переконань, які поділяє переважна більшість нації;

5) результат аналізу психологічних аспектів культури, що розглядаються в певному, особливому, значенні;

6) інтелект, який виражений у продуктах культури, тобто в літературі, філософії, мистецтві і т. ін.

Наприклад Т. Г. Стефаненко (Росія) вважає, що характер етносу – це не сума характерів окремих представників, а фіксація типових рис, що по-різному виражені й пов'язані в значної кількості індивідів; тому неприпустимо приписувати будь-які риси тільки окремим етнічним спільнотам; риси характеру можна з'ясувати лише у співвідношенні з загальною системою цінностей, яка залежить від соціально-економічних і географічних умов та способу життя народу.

М. І. Пірен (Україна) вважає, що національний характер – це сукупність найбільш стійких, основних для даної національної спільноти особливостей сприймання навколишнього світу та форм реакцій на світ. На гадку дослідниці, риси національної психології розподілені між представниками нації нерівномірно. Найважливіші ознаки нації містяться в традиціях, звичаях, у фольклорі, віруваннях, в історії, гео-політичних та природних умовах життя етносу.

Етнічні автостереотипи

2010-07-31T11:12:00.000+03:00

Що таке етнічні автостереотипи?

Кожен народ має певні стереотипні уявлення не лише про «інших» (передусім про сусідів), а й про самого себе. Цей автостереотип (self-image) ніколи не буває точним хоча б тому, що «реальний» образ народу - це теж певна абстракція, доволі невизначена і мінлива. Але він не буває також абсолютно хибним хоча б тому, що справляє зворотний вплив на поведінку, на «реальний» образ народу, котрий свідомо чи підсвідомо достосовується до свого уявного self-image.

Як правило, автостереотип кожного народу у поміркованих дозах поєднує позитивні і негативні риси, зрозуміло, з переважанням позитивних. Європейці можуть вважати американців пихатими й зарозумілими, тимчасом як подібні риси у себе трактують як гордість і почуття гідності; українці вважають росіян неробами й брехунами, тимчасом як себе просто повільними, вайлуватими і хитруватими; англійці називають ірландців гіркими п'яницями, себе - просто любителями випити тощо.

У здорової нації позитивні риси ніколи не абсолютизуються й не доводяться до беззастережної самозакоханості, але й негативні ніколи не поширюються на «смертні гріхи», обмежуючись лише дрібними і загалом вибачливими «грішками». Словом, автостереотип має як правило, напівсерйозний-напівгумористичний характер і як продукт міфомислення він належить до поцейбічного світу до «космосу», тимчасом як стереотип «інших» традиційно належить до хтонічного світу, до «хаосу».

У рамках «космосу», «ойкумени», «цивілізованого світу» автостереотип закономірно гармонізується, «оцивілізовується»: негативні риси пом'якшуються, згладжуються, загалом гармонійно поєднуються з позитивними. І навпаки, у рамках «хаосу», «потойбіччя», «світу варварів» стереотип «чужака» екстремізується: негативні риси загострюються, шаржуються, а позитивні, якщо й визнаються, то все одно набувають негативного, загрозливого для «поцейбічної» цивілізації забарвлення. (Європейці, скажімо, готові визнати за росіянами певну вітальну енергію, одержимість, «загадковість душі», однак сприймають ці в принципі позитивні чи амбівалентні риси передусім як загрозу для власної цивілізації - в контексті російського експансіонізму; подібно сприймаються й позитивні цінності мусульманського світу; навіть позитивні риси японської цивілізації сприймаються у Європі й Америці з певною настороженістю: домінуючим є все-таки «хтонічний» стереотип «азіатської жорстокості» і «потойбічної» експансії).

Зрозуміло, що у відкритих суспільствах, всі ці релікти архаїчного міфомислення не складають великої небезпеки вже в силу самої відкритості тих суспільств, вільне циркулювання інформації, домінування ліберально-демократичних цінностей, правова свідомість і, зокрема, пріоритет прав людини, відповідна освіта, наука, культур мінімізують негативний вплив стереотипів на ідеологію політику, марґіналізують їх у суспільній свідомості, обмежують функціонування навіть на рівні побуту регламентуючим поняттям political correctness (політичної коректності).

Які автостереотипи притаманні українцям?

Дослідники вказують, що нині в Україні співіснують два діаметрально протилежні автостереотипи: гіпертрофовано негативний і, на противагу йому, гіпертрофовано позитивний. Перший стереотип, в літературі досить докладно описаний як «комплекс малоросійства»: визнання значною частиною населення своєї вторинності і підлеглості (генетичної, історично-культурної, політичної, економічної, інтелектуальної) щодо «старшого брата», щодо «великого російського народу».

Цей стереотип формувався впродовж багатьох століть. Відповідно до цього стереотипу, український народ трактується як «побічний продукт» історичного розвитку, таке собі «історичне непорозуміння», результат «зовнішньої інтриги» (польсько-німецько-австрійської), натомість росіяни є коли не єдиним, то принаймні головними спадкоємцями Київської Русі, «великим народом» («богоносцем» у царські часи, «оплотом світового революційного руху» в радянські часи), тобто народом зі спеціальною історичною місією - об'єднати довкола себе усіх слов'ян («слов'янофільство»), європейців і азіатів («євразійство»), весь світ (більшовицька «світова революція»). Звісно, що в контексті такої ідеологеми українці автоматично зараховуються до народів «неісторичних», «безперспективних» і, взагалі, трактуються як така собі гілка єдиного руського (російського) древа, відчахнута від нього лихими історичними силами, а проте в усі часи сповнена іманентного прагнення знову з тим древом зростися і, врешті, злитися.

І під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема - комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної). Найпоширенішою проекцією з російського боку стали образи «поющей и пляшущей провинциальной Малороссии», «хитрого малороса» (простакуватого, неосвіченого, але меткого, шахраюватого і зрадливого) та «хохлацької галушки» (щось на зразок прізвиська «ніґер» у США).

Тим часом із польського боку сформувався й утвердився стереотип українців як бандитів, насильників, анархістів, тупих, неотесаних варварів, яких не торкнулась цивілізація. Відчуття власної неповноцінності й аморальності (зокрема підступності), проектоване колонізаторами впродовж тривалого часу на українців, є сьогодні чи не найболючішою частиною колоніальної спадщини цього краю. Глибоко інтерналізоване у колективній психіці (взяте на віру) і трансформоване у негативний власний образ (self-image), це відчуття істотно ускладнює процеси життєдіяльності етносу.

Гіпертрофовано-позитивний авто стереотип ґрунтується на суто романтичному, ідеалізованому образі нації як своєрідного втілення «світового духа», «вищої ідеї», що начебто імпліцитно закладена в історії і лише шукає шляхів свого вияву, «інкарнації», за допомогою, звісна річ, відповідних «медіаторів», посередників - із числа інтелігенції, політичних та інтелектуальних еліт, особливо чутливих до повелінь «світового духа».

По-перше, це своєрідний месіанізм, провіденційна віра у «велике майбутнє» українського народу на тій лиш підставі, що він уже вдосталь перестраждав, сповна випив свою чашу і тепер заслуговує своєрідної винагороди від «Бога» чи від «Історії».

По-друге, це всебічна ідеалізація власної історії і невтримне її продовження у найдавніші часи - до скіфів, трипільців, кімерійців, «індоєвропейців», - причому всі вони, ледь не від неандертальців, тільки й думали, як створити українську державу.

І по-третє, це ідеалізація національних рис українського народу - на противагу сусідам: «ми працьовиті, а вони всі ледачі»; «ми ніколи ні на кого не нападали, а вони весь час нас загарбували»; «ми творці стародавньої землеробської культури представники європейської цивілізації, а вони азіати, кочівники, варвари»; «ми захистили Європу від східних орд, а вона нам не віддячує»; «ми створили першу в Європі республіку (козацьку), а нас за це ніхто не цінує» тощо.

Усі ці тези своєю гіпертрофованою позитивністю покликані нейтралізувати відповідні негативні стереотипи. Насправді ж, саме своєю гіперболічністю, квазінауковістю вони нерідко справляють протилежний ефект.

Література

Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К., 2000.
http://www.aratta-ukraine.com/books_ua.php?text=48

Етноцентризм

2010-07-30T19:13:00.000+03:00

У інших нас дратує не відсутність досконалості, а відсутність схожості з нами.
Джордж Сантаяна

Що таке етноцентризм?

Етноцентризм існував упродовж всієї історії людства. Сам факт усвідомлення ставлення до культури свого народу, до своєї етнічної групи не вміщує якогось упередження проти інших груп. Можливість спотвореного уявлення про свою та інші етнічні спільноти виникає при їх оцінці. Французький філософ епохи Відродження М.Монтень з приводу розповсюджених у його часи поглядів на “варварські” народи писав: “Я вважаю, що в цих людей, судячи з розповідей про них, немає нічого ані варварського, ані дикого, хіба що кожен захоче називати варварським просто незвичне. Адже, сказати по щирості, ми не маємо іншого мірила для всього правдивого і розумного, крім прикладів та взірців вірувань і звичаїв нашої рідної землі: тут завше найліпша релігія, найліпші закони, найліпші й найдосконаліші звичаї в кожній галузі”.

Тоді і може проявитися етноцентризм – схильність сприймати всі життєві явища через призму своєї культури та інтерпретувати з позиції своєї етнічної групи, яка розглядається як еталон, тобто при деяких перевагах. Для етноцентризму характерна співчутлива фіксація рис своєї групи, хоча вона не обов’язково припускає формування ворожого ставлення до інших груп. Негативний відтінок в етнічних стереотипах під впливом етноцентризму особливо часто з’являється за несприятливих соціальних і культурних обставин.

Саме етноцентризм спонукав китайського імператора Цяньлуна, навіть у період економічного занепаду Китаю наприкінці XVIII століття, відправити англійському королеві Георгу III таке послання у відповідь на пропозицію останнього встановити між обома націями торгові зв’язки: “Наша Небесна імперія володіє всім удосталь і не має недостатку в продукції в рамках своїх меж. Тому немає необхідності ввозити вироби варварів з за кордону в обмін на нашу власну продукцію. Проте, оскільки без чаю, шовку і фарфору, які виробляються у Небесній імперії, європейські нації і Ваша країна обійтися не можуть, ми дозволили на знак прихильності забезпечувати іноземні торгові доми і, отже, дати Вашій країні можливість скористатися нашою добротою”.

На цьому прикладі можна переконатися, що Китай – Небесна імперія – розглядався як центр Всесвіту, за межами якого жили тільки варвари. Бути китайцем означало бути культурним, і з цієї причини решта світу повинна була ставитися до Китаю з належною пошаною.

Отже, етноцентризм впливає двояким чином: він укріплює відчуття єдності, долаючи суперечності усередині групи і об’єднуючи людей, навіть якщо вони розділені економічними конфліктами і соціальною нерівністю, й одночасно віддаляє людей один від одного, підсилюючи їх неприязнь до інших груп і спільнот.

Які методологічні підходи розроблені для вивчення природи етноцентризму?

На сьогодні проблемі етноцентризму присвячена ціла низка праць як вітчизняних вчених. Зазвичай природу етноцентризму розглядають з позиції когнітивної категоризації. Усі групи сприймають одна одну з позиції “ми” і “вони”. Зазвичай “ми” – це уособлення чеснот, тоді як “вони” – зібраня вад. Власні добрі справи члени групи пояснюють своєю природною схильністю до чеснот, а хороші вчинки інших – простою випадковістю. І навпаки, якщо “ми” робимо щось погане, то лише випадково, а от “вони” здійснюють погане в силу своєї природної зіпсованості. Подібна асиметрія у сприйнятті себе та інших необхідна групам, як й індивідам, для підвищення самооцінки. Крім цього, існує ще асиметрична когнітивна категоризація “ми” і “вони”.

Виявлена дослідниками асиметрія сприйняття оцінки схожості й відмінності об’єктів дає можливість зрозуміти когнітивні причини формування етноцентризму. Суть ефекту асиметрії полягає у тому, що, порівнюючи два об’єкти, люди можуть цілком щиро думати, що один об’єкт схожий на інший (об’єкт А схожий на об’єкт Б), тоді як зворотної схожості не спостерігається (тобто об’єкт Б не схожий на об’єкт А). Наприклад, люди можуть стверджувати, що, припустимо, Донецьк схожий на Київ, а от Київ на Донецьк – ні. Або, наприклад, американці схильні вважати, що інші схожі на них набагато більше, аніж вони самі – на інших.

На думку етнопсихологів, вся справа у не однаковій “когнітивній наповненості” порівнюваних об’єктів, тобто “ми” і “вони”. Для кожного члена групи “ми” є важливою, багатою на асоціації категорія, досконально знайома, в яку він включає і себе, і яку він приймає як взірець для наслідування. Тоді як “вони” – це абстрактна, збіднена за змістом категорія, в якій може уловлюватися деяка далека схожість з “ми”. Тому порівняння здійснюються асиметрично – “вони” схожі на “нас”, але не навпаки, причому “вони” можуть бути настільки когнітивно бідними, що всі члени групи будуть виглядати “на одне лице”. Так, європейцям всі азіати здаються абсолютно однаковими, але й європейців азіати важко розрізняють.

Щоправда, коли психологи вводили у дослідження ще одну незалежну змінну “колективізм – індивідуалізм”, то виявлялося, що маючи справу із собі подібними колективісти-японці меншою мірою, аніж індивідуалісти-американці, схильні розглядати себе як центр загальної уваги. Так, японці, які мають у порівнянні з індивідуалістичними й “егоцентричними” американцями більш колективістську орієнтацію, розглядають оточуючих як об’єкти, більш важливі й очевидно більш достойні уваги, аніж вони самі.

Отже, можна зробити висновок, що етноцентризм є логічним наслідком егоцентризму (що більш “егоцентричними” є індивіди, то більш етноцентричною є їхня поведінка).

Оцінки відмінностей між групами за типом “ми краще, вони – гірше” відомі з давніх часів. Ще на початку ХХ ст., розглядаючи явище етноцентризму, американський учений В. Самнер відзначав, що у свідомості людей існує тенденція використовувати стандарти своєї групи для оцінки інших груп, розташовуючи свою групу на вершині ієрархії, й розглядати інші групи як такі, що стоять нижче.

Самнер стверджував, що існує істотна відмінність між відносинами людей усередині групи і відносинами між групами. Виходячи зі своїх уявлень, він намалював таку картину первісного і безписемного суспільства: “Люди у цей час жили невеличкими групами, ділилися на безчисельні племена й об’єднання, і кожна група була цілком відокремлена одна від одної”. Всередині такої групи мали місце співробітництво, спільна робота, спільні ритуали тощо. Що стосується відносин між групами, вони завжди були напруженими, у них велику роль відігравали підозра і страх, недовіра до чужого. Історія людських груп є історія боротьби різних груп, історія поступового вироблення і консолідації чуття етноцентризму.

У праці “Народні звичаї” Самнер відзначав, що групи відрізняються одна від одної тим, що кожна група має свої звичаї і виробляє свої норми поведінки. Взаємовідносини у “ми-групі” будуються на основі злагоди. Приналежність до “ми-групи” визначає етноцентричні погляди на світ. Аналізуючи народні та моральні звичаї, Самнер підкреслює, що кожна група діє за принципом: “тільки її народні звичаї є правильними, і якщо вона бачить, що інша група має свої звичаї, то це тільки викликає презирство”.

Форми прояву етноцентризму бувають різними: від ідеї історичної місії й вибірковості власного народу до почуття потоптаної національної гідності, від патріотизму до шовінізму.

Чи завжди власна етнічна культура виступає як гідний зразок?

Наша власна культура задає нам когнітивну матрицю для розуміння світу, так звану “картину світу”. Якщо ми весь час живемо в одній культурі, то природним для нас буде вважати свою культуру певним еталоном. Сутність феномена етноцентризму в світлі відносин “свій – чужий” можна пояснити, спираючись на думку відомого мислителя М. С. Трубецького: “При спостереженні над представником “не нашої” культури ми будемо розуміти із його набутих психічних рис тільки такі, які є й у нас, тобто зв’язані з елементами культури, спільними йому і нам… Психіка народів з культурою, яка несхожа на нашу, буде нам завжди здаватися елементарнішою, аніж наша власна”.

Дослідження з етноцентризму, яке провели дослідники під керівництвом американського антрополога Д. Кемпбелла, показали, що всім людям властиво:

1) вважати все, що відбувається у їхній культурі, природним і правильним, а в інших – неправильним;
2) розглядати звичаї своєї групи як універсальні: що добре для нас, то добре і для інших;
3) вважати норми, ролі і цінності своєї групи безумовно правильними;
4) вважати допомогу членам своєї групи і кооперацію з ними природною;
5) пишатися своєю групою;
6) діяти так, щоб представники своєї групи відчували себе переможцями;
7) відчувати неприязнь по відношенню до зовнішніх груп.

Ці ознаки етноцентризму мають місце за наявності сформованої позитивної етнічної ідентичності. Однак бувають випадки, коли стосовно своєї групи висловлюється скепсис і визнання вищості чужої групи. Це явище внутрішньогрупового приниження отримало назву етнічного самоприниження, або антиетноцентризму.

Багато культур саме поняття “людина” визначають через назву своєї культурної групи (племені), отже, люди з інших культур не сприймаються як “дійсно” люди. Так, для давніх греків люди, які не розмовляють грецькою, були “варварами” (від звукосполучення “вар-вар” – незрозуміла річ). Як відзначає Й. Г .Гердер, основною прикметою роду була мова, яка розвивається разом із розвитком роду людського, вона не могла бути однаковою для всіх, і тому “те саме родинне почуття, що колись було створило мову, ставши національною ненавистю, часто спричинювало відмінність, цілковиту відмінність мови. Він варвар, він говорить чужою мовою – ще один, такий звичайний, синонім” .

Ті ж погляди декларує Бань Гу, ханський історик І століття від Р. Х., стверджуючи, що “варвари жадібні й прагнуть вигоди… У них обличчя людей й серця диких звірів. Вони носять одяг, який відрізняється від того, який прийнятий у Срединній державі, вони мають інші звичаї та звички, у них інша їжа і напої, вони говорять на незрозумілій мові… Тому мудрий правитель ставиться до варварів, як до диких звірів”.

Загальне правило звучить так: що більшими є культурні та поведінкові відмінності, то більшим є потенційний негативізм їх оцінки. Тому деякі учені вважають, що порівняльний метод – глибинноцентричний за своєю суттю і часто – це інший спосіб розташування людей у тій же ієрархії на чолі з власною культурою. Усвідомлення власного етноцентризму є першим кроком до звільнення від нього.

Чи можливо зменшити етноцентричні прояви людської свідомості?

З метою зменшення етноцентризму Д. Кемпбелл пропонує проводити перехресні кроскультурні дослідження, коли дослідник із культури А вивчає культури А і Б, а дослідник із культури Б – культури Б і А. Це дає можливість вичленити відмінності, які випливають із етноцентризму обидвох учених й переконатися у тому, що немає культурно-вільного психологічного інструментарію.

Етнопсихологи пропонують: коли ми бачимо варіанти поведінки, які здаються нам дивними, екзотичними і навіть неприпустимими, бажано спробувати подумати, що стоїть за ними? Що було такого в умовах життя, що стало причиною подібної поведінки? Якщо ми зможемо знайти зв’язок між місцем проживання і поведінкою, ми зможемо бути більш толерантними по відношенню до поведінки, яка нам не подобається. Можливо, в результаті мисленнєвого процесу ми зможемо сказати собі: “Якщо б я жив у цих умовах, можливо, я вів би себе так само, як і вони”.

У чому сутність “гнучного ” і “негнучкого” етноцетризму?

Американський дослідник Д. Мацумото, розглядаючи явище етноцентризму, відзначає, що проблема полягає не в тому, чи існує етноцентризм, а в тому, визнають люди чи ні, що вони етноцентричні . Вирішення цієї проблеми, на його думку, можливе тільки у тому випадку, якщо людина виробить у себе гнучкість при взаємодії з іншими людьми,в той же час приймаючи свій власний етноцентризм.

Етноцентризм, за Мацумото, буває двох типів: гнучкий та негнучкий. Гнучкий етноцентризм не означає, що ми відмовляємося від власних культурних фільтрів, коли вчимося проявляти гнучкість, а знаходимо способи вносити у них додатки, щоб полегшити собі бачення світу з різних точок зору. Ми не втрачаємо себе у цьому процесі, чого обґрунтовано побоюються багато людей, – скоріше, ми набуваємо нові навички та знання.

Прикладом гнучкого етноцентризму можуть слугувати результати проведеного ще в 1959 р. Інститутом суспільної думки Геллапа кроскультурного дослідження в Афінах, Хельсінкі, Йоганезбурзі, Копенгагені, Амстердамі, Делі, Нью-Йорку, Осло, Стокгольмі, Торонто, Західному Берліні та Відні. У ході дослідження були поставлені такі питання:

• який народ має найвищий культурний рівень?
• в якого народу найсмачніша кухня?
• де найкрасивіші жінки?
• в якого народу найсильніше розвинута національна гордість?”.

Що стосується кухні, всі народи віддали перевагу власній.Найкрасивіші жінки, на думку берлінців – шведки, віденців – італійки, датчан – німкені, в інших країнах віддали перевагу власним жінкам.

Греки, голландці, індійці, американці, норвежці, шведи, німці і австрійці вважали, що найвищий культурний рівень їхній власний. Що стосується національної гордості, більшість голосів зібрала Англія, тільки греки, індійці і американці назвали самих себе, а фіни – шведів.

За результатами цього опитування найважливішим, як стверджує І. С. Кон, є лише один висновок: “очевидно, що люди в принципі здатні критично поставитися до своєї національної
культури й позитивно оцінити щось чуже”.

Альтернативою цьому процесу набуття гнучкості є негнучкий етноцентризм. Це поняття належить до традиційного уявлення про етноцентризм як нездатність вийти за межі власних культурних фільтрів при інтерпретації поведінки оточуючих. Негнучкий етноцентризм може корінитися у незнанні процесів, необхідних для набуття іншої культурної точки зору, або у відмові брати участь у подібному процесі. Важливо провести межу між етноцентризмом як загальним процесом, характерним для людей всіх культур, і гнучким або негнучким використанням цього етноцентризму у позитивному або негативному ключі.

Для того, щоб розрізнити, який тип етноцентризму властивий людині (зазвичай людина декларує гнучкий етноцентризм), потрібно запропонувати їй проінтерпретувати поведінку вихідців із іншого культурного середовища. Людина, яка дає оцінку поведінці “іншого” виключно з власної точки зору, дозволяючи собі такі висловлювання, як “Вони жахливі” або “От тому люди їх й ненавидять”, реагують негнучко. Та людина, яка інтерпретує поведінку з позиції гнучкого етноцентризму, скоріш за все, дасть інші коментарі: “Їх привчили так себе поводити” або “Не нам судити, що хороше, а що погане”.

Література

Данилюк І. Проблема етноцентризму у сучасній етнічній психології // Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України: Проблеми сучасної психології. - 2010. - Випуск 7.
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pspl/2010_7/168-177.pdf

Етнічна самосвідомість

2010-07-29T17:02:00.000+03:00

Що таке етнічна самосвідомість?

Істина людини – це те, що робить її людиною.
Антуан де Сент-Екзюпері

Етнічна самосвідомість – це усвідомлення індивідом своїх етнічних інтересів, почуттів, дій, думок, мотивів, знань і уявлень, установок і спрямувань, що сприймаються особою в процесі її етнізації, тобто – усвідомлення етнофором своєї належності до конкретного етносу. Вона є своєрідним захисним муром особистості. В її основі лежить потреба людей належати до певної групи (спільноти), щоб вижити. Вона випливає із сутнісних потреб людини знати "своїх", обов'язково пов'язаних із самоназвою етносу (етнонімом), поведінковими і культурними стереотипами, протиставленням себе іншим ("свої – чужі", "ми – не ми").

Таке усвідомлення етнічної належності є виявом компліментарності, тобто підсвідомого відчуття взаємної симпатії та спільності. Існування етнічного підсвідомого кожне покоління передає наступному. Але головну роль у формуванні етнічної самосвідомості відіграє виховання, а не існування підсвідомої симпатії і відчуття "свого" і "чужого".

Дитина не має можливості вибирати собі етнічної належності, її особистість формується у відповідності з установками і традиціями оточуючого етнічного середовища. В одноетнічних сім'ях ідентифікація не стикається з труднощами, дитина наслідуванням засвоює мову, культуру, традиції, етнічні і соціальні норми рідного їй етносу. Її етнічна свідомість формується гармонійно, не вступає в протиріччя ні з оточуючими її людьми, ні з власним внутрішнім світом. За таких умов дитина поступово входить у буття етносу, а її біополе починає коливатись в унісон з біополем членів рідного їй етносу лише в ході засвоєння нею комплексу традиційних культурних і поведінкових стереотипів.

Потреби групової ідентифікації проявлялися вже в добу первісності. Тоді вони зумовили виникнення такої системи обрядів, ритуалів, уявлень і та ін., які гармонізували з колективізмом і свідомістю родоплемінних спільнот. Формування етнічної самосвідомості членів широких спільнот було спричинено потребами організації відсічі ворогам і забезпечення власної безпеки. Такі, навіть тимчасові, об'єднання могли стати основою для усвідомлення їх членами своєї етнічної близькості і єдності. З появою територіальних спільнот в часи політогенезу етнічну свідомість і самосвідомість було ідеологічно обґрунтовано релігійними догмами.

Переважно люди відносять себе до того етносу, до якого належать їхні батьки, в якому етнокультурному середовищі вони виховались і проживають. Складніше етнічне самовіднесення нащадків з етнічно змішаних родин. Вибір етнічної традиції у таких випадках залежить від сімейних і культурно-побутових традицій, від домінуючого етнічного оточення, від численності етносу та його господарсько-культурного розвитку, ролі етносу в суспільно-політичному та ідеологічному житті країни. Тому в нащадків етнічно змішаних сімей та тих, які свідомо змінили свою етнічну належність, етнічна самосвідомість є нестійкою, часом багатозначною.

Як співвідносяться поняття "етнічна самосвідомість" та "національна самосвідомість" ?

Відомо, що більшість етнологів та етнопсихологів розрізняють поняття "етнічна самосвідомість" та "національна самосвідомість", оскільки такі спільноти, як етнос і нація, значно відрізняються одна від одної (хоча в структурі як етнічної, так і національної самосвідомості процеси самопізнання, самоосмислення, самоусвідомлення і самовизначення нерозривно поєднані). Відомо, що нації виникають в результаті тривалих процесів вироблення зв'язків між потенційними членами, шляхом розвитку соціальної комунікації та соціальної мобільності, індустріальної трансформації феодальної системи, перетворення підданих і васалів на вільних громадян.

Етнічна самосвідомість є одним з головних результатів етнооб'єднувальних процесів, а також показником консолідації етносу. Формування етнічної самосвідомості завершує процес становлення етносу, відповідно й зникає (або трансформується) вона в останню чергу, вже після втрати (або зміни) даною спільнотою своєї мови. Національна самосвідомість виникла в епоху формування національних держав, коли панівні класи зверталися до широких верств населення, запроваджуючи ідеї "історичної місії", "національного визволення", "національних інтересів", збуджуючи почуття патріотизму у населення з метою його соціальної мобілізації. Отже, національна самосвідомість виникає внаслідок політичних, економічних та соціальних процесів у суспільстві певної історичної доби. Важливими умовами для утворення нації є наявність спільного ринку та власної державності. Так, українська етнічна нація формувалась протягом ХVІ-ХІХ ст. Етнічна самосвідомість українців переростала у національну, починаючи з ХVІ ст., коли розпочалася визвольна боротьба та боротьба за відновлення власної державності, коли вперше була сформульована національна ідея, коли почали формуватися національна мова та національна культура, складатися капіталістичні, ринкові соціально-економічні відносини, які пізніше сформували загальнонаціональний ринок і зумовили систематичний обмін інформацією - так званий комунікативний механізм формування національної самосвідомості.

Поняття "національна свідомість" та "національна самосвідомість" теж не є синонімами. Перше поняття є більш широким і охоплює більш широкі реалії порівняно з другим, а друге можна розглядати як складову частину першого, як саморефлексію національних відносин, з'ясування свого місця і власної позиції в системі міжнаціональних відносин, усвідомлення себе як представника і суб'єкта національної спільноти і готовності до відстоювання її інтересів.

Література

Бойко С. Теоретико-методологічні засади дослідження національної самосвідомості українського народу // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2005. - № 45.
http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_45/Bojko.htm

Горбунова В. Основні парадигми дослідження етнічної свідомості в психології // Психологія. Збірник наукових праць. - К.: НПУ ім. М. Драгоманова. - Вип. 17. - 2002.

Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. - К., 2009.

Етнічна ідентичність

2010-07-27T18:11:00.000+03:00

Як чином людина себе етнічно ідентифікує?

Бажання з’ясувати, яким чином людина себе етнічно ідентифікує, яке значення для неї має етнічна належність й які поведінкові орієнтації та стратегії з нею пов’язані, спонукає до пошуку пояснень щодо конструювання етнічної ідентичності. З огляду на дану обставину, увага має акцентуватися не лише на визначенні етнічності, її формах, але й на способах структуризації відповідних зразків комунікації та взаємодії.

Серед дослідників проблем етнічності усе частіше лунає думка щодо нерозривності етнічної ідентичності та етнічної взаємодії. Діапазон цих поглядів сягає досить широких меж: від бачення взаємодії як одного з факторів формування етнічної ідентичності, до опозиційності як первинної основи стійкої ідентичності. Якщо припустити, що усвідомлення етнічної ідентичності може відбуватися лише в процесі конфронтації і що саме зовнішні умови здатні зумовлювати зростання або послаблення етнічності, то природно постає питання щодо її виникнення. Цілком імовірно, що відповідь у даному випадку буде більш переконливою, якщо передбачатиме один надто суттєвий момент, а саме, обов"язковою підставою етнічної ідентичності є спільність культури. Базові цінності, утворюючи культурну основу, визначають правила взаємовідносин, розставляють пріоритети, оцінки, цілі. Відповідно етнічність, як усвідомлений простір комунікації й взаємодії, завжди грунтується на ідентифікації себе на відміну від інших. Не випадково більшість сучасних визначень етнічності містять об’єктивні (культурна основа) і суб’єктивні (самоприписування) характеристики.

Проте, за такої точки зору, неминуче постає проблема етнічних меж (ethnic boundaries): чи визначаються вони, незалежно від людини, фактом її народження, процесом соціалізації або зовнішнім культурним впливом чи залежать від суб’єктивних факторів, від того, хто і з яких причин приписує себе до певної етнічної групи. Й якою мірою групова належність пов"язана з прийняттям тих чи інших культурних цінностей (включаючи форми організації).

Проблема, як бачимо, досить непроста, особливо, коли йдеться про реальні способи визначення етнічних груп. Виходячи з культурної обумовленості етнічної ідентичності, важливо рахуватися з тими межами, якими дана група себе окреслює. Більш того, і культурні характеристики етнічної групи можуть зазнавати певної трансформації. Звідси складається враження, що існує безліч варіантів щодо їхніх зв’язків і відносин. Хоча, з іншого боку, відсторонення від "чужих" має передбачати усвідомлення меж допустимої варіативності (як правило, це взаємодія, що обмежується певними сферами загального інтересу та взаєморозуміння).

Втім, людина може свідомо маніпулювати своєю етнічністю залежно від ситуації (відповідним чином поводити себе, одягатися й т. ін.), що дозволяє говорити про рухливість етнічних меж, а в окремих випадках і про їхню двоїстість: межі, що визначаються усередині групи можуть відрізнятися від меж, якими вони уявляються зовнішньому спостерігачеві. Бо зовнішні межі є наслідком міжетнічної взаємодії, у той час як внутрішні – володіння членами етнічної групи спільним культурним знанням. Відповідно, для зовнішнього спостерігача певна етнічна група може уявлятися гомогенною групою із спільними рисами і цінностями, а, насправді, вона може мати безліч поведінкових альтернатив, ускладнюючи тим самим визначення етнічних меж.

Звичайно, підстав для абсолютизації двоїстості культури (езотеричної та екзотеричної) практично немає. Проте, не можна не погоджуватися з фактом існування певних відмінностей між внутрішніми та зовнішніми проявами культури етносів. Від цього, безумовно, ускладнюється вирішення проблем етнічної ідентичності, а відповідно і з"ясування динамічної взаємодії трьох її складових: "образу для себе", "образу у собі" та "образу для інших". Що стосується "образу для себе", то він зазвичай усвідомлюється суспільством, поєднуючи при цьому бажані для себе характеристики. А комунікаційний зв"язок у середині етнічної спільності здійснюється за рахунок власної символіки і міфології, які назовні можуть проявлятися лише фрагментарно. "Образ у собі" цілковито можна віднести до неусвідомленої складової етнічної ідентичності. Проте, саме він сприяє узгодженості дій етнічної групи. Зрештою "образ для інших" постає у вигляді певного набору приписуваних собі визначень, що переведені на мову інших культур. Тут теж існують свої міфи, символіка, але метою їх є налагодження комунікації із зовнішнім світом. Усвідомлення відмінностей між "образом для себе" і "образом для інших" може коливатися залежно від умов існування етносу, спричиняючи зміни як внутрішньої, так і зовнішньої символіки та міфології.

Проте, у будь-якій етнічній групі завжди існує лише їй притаманний культурний стрижень, що надає узгодженості діям її членів і виявляє себе зовні шляхом різних модифікацій (обумовлюючи тим самим рухливість етнічних меж). При цьому зберігається важлива особливість етнічності. Вона постійно відтворюється в процесі соціалізації кожного конкретного індивіда. Засвоюючи "об’єктивну ідентичність", він свідомо реалізує власну ідентичність ("суб’єктивну ідентичність"). Але це стає можливими за умов певного інформаційного простору, існування якого здатна забезпечувати етнічна група.

Етнічність зовсім не випадково асоціюється з внутрішнім змістом людини. Будь-яка інша якість особистості, що пов’язана з її ідентифікацією, як правило, функціональна у соціальному розумінні і частіше піддається змінюванню. Однак, у рамках соціалізаційної й рольової теорії часом замість поняття "етнічна ідентичність" з’являється поняття "етнічна роль". Поява останнього швидше за все поясняється обмеженістю такої характеристики етнічної ідентичності як само-приписування. Виходячи з того, що виконання етнічної ролі базується на спільному для групи культурному знанні, культурному досвіді, то безумовно етнічна група має право очікувати від кожної людини поведінки, адекватної її ролі як члена даної групи. І в такому випадку лише приписування індивідом подібної ролі виглядає явно недостатнім. Але слід рахуватися і з тим, що культурні підвалини (культурне знання), на яких базуються внутрішньоетнічні відносини, набагато складніші й менш структуровані, аніж ті, на яких будуються міжетнічні відносини. До того ж, на відміну від соціальних ролей, статусів етнічність значено менше співвідноситься з динамікою соціальних відносин та інститутів, з загальним станом суспільства. За цієї обставини етнічність найбільш – константна категорія ідентичності.

Втім, безперечним залишається одне. Процес етнічної ідентифікації приводиться в дію через відмінності, оскільки вибір референта так чи інакше передбачає наявність альтернативи. Інша річ, коли індивід соціалізується у гомогенному культурному середовищі, проблем його ідентифікації з власною етнічною групою практично не виникає. Механізмом формування етнічних установок і стереотипів у цьому випадку, як правило, є наслідування. Засвоєння мови, культури, традицій, етнічних норм свого безпосереднього етнічного середовища відбувається цілком природно.

Усвідомлення власної етнічної ідентичності навряд чи можна назвати самодовільним процесом з огляду на його детермінованість зовнішніми умовами. Частіше за все, це своєрідна реакція на ситуацію культурного конфлікту, що призводить до позначення символічних меж між етнічними групами. До того ж етнічна ідентифікація не завжди відбувається шляхом наслідування. Зокрема, може мати місце примушення, коли в даний процес активно втручаються традиції та орієнтації суспільства, не говорячи вже про можливість вільного усвідомленого вибору. Проте, в цілому етнічній ідентичності властиві два моменти. З одного боку, задоволення потреби в незалежності від інших і можливість самореалізації, а з іншого, потреби в груповій належності. Щоправда, поєднання різних причин і умов здатне певним чином розбалансувати природне протікання даного процесу. Одна справа, коли існує сприятливе ставлення до історії, культури свого народу, тоді навіть деякі відхилення, від так званої "норми", можуть розглядатися лише як зростання або згасання етнічності. Інша – коли з актуалізацією елементів етноізоляціонізму та замкненості виникають підстави для етноцентристської ідентичності. Хоча, скажімо, у деяких етнічних групах аналогічна ситуація може детермінуватися традиційними нормами, релігійними установками (як шлюбна ендогамія), але в цілому не призводити до ізоляціонізму.

Порушення динаміки ідентичності часто-густо спричиняє її кризу, втім, стосовно етнічності, це явище навряд чи можна трактувати так однозначно. По-перше, важко уявити ситуацію, коли людина починає себе відчувати не тим, ким вона була ще до недавнього часу. А, по-друге, презентаційність зміни етнічної ідентичності може бути вимушеним кроком, обумовленим конкретною ситуацією, перерозподілом значущості її складових: "образу для себе" і "образу для інших". Окрім того, не виключена можливість інших ситуацій.

Специфікація етнічної ідентичності значною мірою обумовлюється не лише її суб’єктивною, але і соціальною модальністю. Так, за умов поліетнічної структури суспільства, не виключається розподіл етносів за їх статусом, що в свою чергу уможливлює прояв презентаційної ідентифікації (з метою досягнення вищого статусу) з більш престижною етнічною спільнотою (при збереженні відданості власним етнічним цінностям). До такого розвитку подій може спонукати не лише атмосфера мікросередовища, але й держави в цілому. Більш того, представникам невеликих етносів взагалі властива загостреність етнічної самосвідомості, що за певних умов здатна інтен-сифіковуватися. А звідси - зростання вимог щодо відданості спільним груповим цінностям і посилення протиставлення власних спільнот.

Чому іноді відбувається зміна етнічної ідентифікації ?

Майбутнє – у теперішньому, але майбутнє – і в минулому.
Анатоль Франс

Повсякденна практика багата на приклади зміни національної належності окремими особами чи групами людей протягом життя одного покоління. Звичайно, характер і причини зміни етнічної належності можуть бути різними. Це і суто зовнішня, формальна зміна позначення своєї національності, хоч у житті самої особистості, її психологічному стані нічого не змінилося. Зміна запису може відбуватися з особистої ініціативи (оскільки змінити національну належність особистості з якихось причин є вигідним), а може і під тиском, бути силоміць нав'язаною.

Але може статися і справжня природна асиміляція, коли особистість під впливом умов життя змінює самосвідомість, тобто свою етнічну ідентичність. Історія знає багато випадків, коли окремі представники або невеликі групи інших етносів асимілювались, наприклад, українцями. Достатньо розгорнути будь-який правописний "Словник українських призвищ": у ньому можна натрапити і на Литвина, і на Шведа, і на Білоруса, і на Молдована, і на Німця та ін. З іншого боку, можна знайти і протилежні приклади. Про це свідчать не тільки прізвища Хохлова, Бойка, Гуцула, Русина, що трапляються серед інших народів, а й більш масові і драматичні факти історії. Для українського етносу та окремих його членів проблема асиміляції, переходу в інший етнос була постійною та стійкою. В минулому багато українців було ополячено, русифіковано і навіть отуречено. Ополячення відбувалося переходом із православ'я в католицизм і зміною української мови на польську. Для західних українців після укладення Брестської унії та утворення греко-католицької церкви полонізація спрощувалась, оскільки обидві конфесії – і католики, і греко-католики підлягали одному першоієрарху – Папі Римському.

Русифікація на рівні окремих особистостей відбувалася завжди достатньо легко, оскільки для цього треба було лише перейти на російську мову, а віру українці та росіяни завжди сповідували спільну – православ'я.

Проблема зміни етнічної ідентичності є об'ємною та багатогранною. Дослідження її вже мають певну традицію. Багато робіт присвячено темі асиміляції. У них проблеми зміни етнічної самосвідомості розглядаються на рівні групи, спільноти. Ми ж зосередимо увагу на зміні етнічної ідентифікації на рівні особистості, розглянемо проблему зміни етнічної самоідентифікації у контексті зміни інших соціальних самоідентифікацій особистості. Звичайно, в деяких аспектах поняття зміни ідентичності межують або навіть зливаються з поняттям асиміляції. Але це не дає підстав для їх цілковитого ототожнення.

По-перше, поняття асиміляції більше належить до групових феноменів, ніж до особистісних. Особистість змінює певну ідентичність, але в усіх інших відношеннях залишається колишньою індивідуальністю. Хоч, звичайно, зміна якогось одного аспекта особистості впливає і на всі інші, проте, як правило, не настільки сильно, щоб змінити їхню суть.

Група ж не просто змінюється, а асимілюється, тобто вливається, розчиняється в інших групах. Асимілюючись група зникає. Особистість же, навіть змінюючись, продовжує існувати.

По-друге, асиміляція зв'язується, як правило, з етнічними процесами, а зміна ідентичності може стосуватися найрізноманітніших соціальних спільностей, а не тільки етносу.

Процес зміни етнічної ідентичності особистості умовно можна розділити на два етапи – етап розпаду, розладу колишньої ідентичності та етап зародження, становлення нової. Звичайно, як і будь-який психологічний чи соціально-психологічний процес, зміна ідентичності не відбувається за чітко окресленими та суворо послідовними етапами. На практиці вони зливаються, поєднуються, в чомусь ідуть паралельно. Але як теоретична схема, як відображення логіки загального процесу двохетапна концепція є прийнятною.

Початком розладу колишньої ідентичності є поява в особистості певних сумнівів щодо деяких моментів, рис, ознак свого ідентитету. Якщо окремі вияви цих почуттів породжують переживання з цього приводу, то починається наступний період розпаду ідентичності.

Цей період можна визначити як період наростання глибокого внутрішнього конфлікту, як етап усвідомлення особистістю потреби в тому, щоб розібратись у своїх ідентифікаційних проблемах.

Гостре переживання глибокого внутрішнього конфлікту пересуває його у центр духовного життя особистості, витискаючи на периферію свідомості ставлення до всіх інших сфер життя. Втрата координат у системі етнічних відносин переживається особистістю як "знеособлення", втрата свого "Я", деперсоніфікація. Стан внутрішньої дисгармонії може тривати довго, але кінець-кінцем переходить у стан пошуку виходу з даної ситуації.

Початком виходу з цієї ситуації, а разом з тим і початком нового етапу, є зародження нової ідентичності. Воно починається з моменту усвідомлення особистістю необхідності відмови від свого етносу (котрий перестав вже бути для неї "своїм") та виникнення позитивної установки щодо нової позиції у системі етнічних відносин. У початковому періоді цього етапу особистість створює у свідомості ідеальну модель даного етнічного ідентитету на базі тих знань, які вона має про вибраний нею етнос. Ідеальна модель може бути збірною, уявною, може, навіть, ґрунтуватися на образі якоїсь конкретної людини – представника даного етносу.

Потім настає наступний період. Його можна назвати „наслідувальним”. У цей період особистість організує свій спосіб життя відповідно до традицій даного етносу, опановує способами повсякденної поведінки, навичками, манерами. Відповідно до нових установок вона будує стратегію і тактику спілкування – вибір кола спілкування, груп перебування за етнічною ознакою. На емоційному рівні відбувається зміцнення почуття нового "Ми". Вживання у новий ідентитет відбувається одразу в багатьох напрямках. Особистість не тільки починає переживати єдність з новим "Ми", а й відчувати протистояння з колишнім "Ми". Закріплення відповідних емоційних станів, "відпрацювання" їх різних відтінків відбувається за допомогою нових ролевих відносин, заснованих на новому ідентитеті. Відбувається свідоме вживання в новий особистий образ, в своє нове "Я".

За реалізації такої схеми зміни етнічної ідентичності закріплення нового ідентитету здійснюється і свідомою відмовою від минулого. Іноді така відмова може мати підкреслений або навіть демонстративний характер. В Югославії, наприклад, під час панування турків траплялося, що "потуречені", намагаючись довести, що вони гідні нової релігії і становища, ставали найзапеклішими ворогами тих, хто і далі зберігав свою стару віру. Не без підстави говорили, що "потурченець гірший за турка".

Останній період процесу зміни ідентичності, який можна назвати "трансформаційним", починається відтоді, коли особистість уже "вжилась" у нове "Я", засвоїла узагальнену модель етнічної поведінки і почала трансформувати її в індивідуалізовану форму, надаючи їй свого особистого "почерку".

Для цього періоду важливими є не тільки внутрішні, особистісні аспекти його розгортання, а й зовнішні – сприйняття концепції і нової поведінки особистості її оточенням.

Як уже відзначалось, спільність, особливо етнічна, виробляє багато засобів, прийомів, способів контролю ідентичності особистості і цієї спільності. Тому людині, яка вирішила змінити ідентичність, доводиться переборювати всі ці хитромудрі перепони, які спеціально нагромаджені в кожній культурі, щоб чужинець не міг з них вибратись. Спільнота "отак собі" нікого до себе не впускає.

Свого роду "допомогою зовні", "гуманітарною допомогою" для особистості стає громадська думка тієї спільноти, з якою вона почала себе ідентифікувати. Великий позитивний вплив на зміцнення нової ідентичності справляє оточення, коли воно доброзичливо сприймає вибір і дії особистості. Це стосується як нової, так і колишньої спільноти. Відтак вірогідність зміни ідентичності значно більша в тих культурах, де вище загальний рівень толерантності в міжособистісних відношеннях.

Однак визначити зовнішнє сприйняття нового ідентитету особистості лише термінами "оточення" чи "інші" недостатньо. Вони надміру абстрактні для розуміння особливостей процесу зміни ідентичності. Необхідно їх конкретизувати через поняття малих груп, що в них особистість входить безпосередньо. Це сім'я, виробничий колектив, друзі, сусіди. Саме від того, як ці групи ставитимуться до факту зміни ідентичності, розгортатиметься і сам процес ідентифікації, його якість на особистісному рівні. Якщо в групах перебування формується позитивне ставлення, то складатиметься якась злагода (нехай і не гармонія) між зовнішнім та внутрішнім аспектами зміни ідентичності. Як правило, толерантніше ставляться до зміни ідентичності особистістю у регіонах зі змішаним в етнічному відношенні населенням, там, де призвичаїлися до міжнаціональних шлюбів. Щодо цього міське середовище сприятливіше, ніж сільське. Однак у багатонаціональних селах індивідуальний вибір особистістю своєї етнічної ідентичності також приймають зі зрозумінням. Так, дослідник М. Баряктарович наводить дані, що в одному із словацьких селищ, де словаки були майже мадяризовані, вони стали в наш час асимілюватися хорватами, і зараз трапляється, що рідні брати проголошують себе належними до різних національностей: так, з п'яти братів досліджуваної сім'ї двоє вважали себе хорватами, один – словаком, один – угорцем, один – німцем. Цю ситуацію можна якось зрозуміти, якщо врахувати, що їхній дід був мадяризованим словаком.

Якщо з боку оточення формується негативне ставлення, нерозуміння, атмосфера відчуження, то виникає конфліктна ситуація, вихід з якої особистість нерідко знаходить у цілковитому розриві з цими малими групами. Найскладніші і найдраматичніші відносини складаються при цьому в сім'ї. Іноді це призводить до розриву з сім'єю, близькими, уходу з дому, виїзду з рідних місць, іноді виявляється як прокляття батьками дітей, відмова від них та ін. Подібні ситуації ставали нерідко сюжетом літературних творів. Особливо часто вони трапляються у наші дні.

Наприкінці розглянутого періоду завершується й етап зміни етнічної ідентичності. Новий етнічний ідентитет стає невід'ємною часткою особистості, часткою її "Я". Тоді цей аспект поведінки втрачає статус особливого суб'єкта особистісної уваги, переходить у сферу несвідомого, автоматичного, спонтанного.

Чи побоюються українці втратити власну ідентичність?

Ідеї, які правлять народами, терплять дуже довгу еволюцію. Вони повільно з’являються і водночас дуже повільно зникають.
Гюстав Лебон

На думку психолога Вадима Васютинського серед сучасних українців розповсюджений острах утрати ідентичності. Він є цілком натуральним для кожної нормальної людини і полягає в переважно не усвідомлюваній боязні перестати бути собою. Цей страх діє завжди і всюди, має надзвичайно різноманітні форми. Саме він стає одним із головних психологічних чинників, що рятують етнос від утрати етнічної ідентичности. Отож саме цьому страхові, як зазначає дослідник, мають бути вдячні українці за збереження ідентичности попри кількасотлітні асиміляційні тиски.

Нинішні українці дещо несподівано отримали велику психологічну перевагу перед росіянами з Росії. Отож, українцям треба не відмовлятися від тих чи тих складників своєї ідентичности, а навпаки, позитивно утверджуватися саме в українській ідентичності, шукати і знаходити себе в процесі утвердження позитивних змістів самосвідомості.

Росіянам набагато гірше. Вони також змушені міняти свою ідентичність, але перед ними шлях набагато болісніший, адже їм треба резоніювати з багатьма складниками попередньої ідентичності, які вони цінували, які правили їм за показник власної повноцінности. Таке утвердження, звичайно ж, відбувалося за рахунок більш чи менш свідомого вивищення над представниками інших етносів, зокрема та особливо над українцями.

Таке вивищення, що відбувалося нібито саме собою протягом століть, дуже міцно закоренилося в російській ідентичності, і зміна об'єктивних обставин, що порушила ґрунтовні переконання росіян у їхній ліпшості, старшобратськості, месіянстві, спричинила серйозну психологічну травму російської ідентичності й ментальності. І сьогодні перед росіянами - важкий і довгий шлях пошуку нової ідентичності. Мабуть, це завдання згодом, у майбутньому, більш чи менш успішно розв'яже теперішня російська молодь, бо середнє і старше покоління навряд чи вже зуміють перемінитися. А молодь має для цього належні об'єктивні умови: національну державу, відносну демократію і дедалі менше підстав для плекання імперських настроїв.

Набагато складнішим є становище росіян, які опинилися поза межами Росії. За часів Радянського Союзу їхнє проживання в тій чи тій національній республіці не становило для них значної проблеми, адже це все була “велика Росія”. Навіть навпаки, проживаючи в національних окраїнах, росіяни почувалися представниками великого народу, носіями шляхетної ідеї, самовідданими місіонерами, що несуть світло істини молодшим братам.

Сьогодні умови їхнього проживання поза Росією, у тому числі й в Україні, є принципово інакшими. Непохитна ідентифікація з Росією поступово втрачає сенс, перестає бути продуктивною й виправданою, иноді навіть набирає кумедних форм. Ідентифікація з Україною для багатьох чи й для більшости їх виявляється особистісно неприйнятною. Щоправда, і їхня російська ідентичність здебільшого не є цілковито стовідсотковою. Часто-густо має місце така собі двоїста російсько-українська ідентичність: у просторі їхньої душі є певне місце, більше чи менше, для всього того, що можна назвати “українським”.

Ще більше двоїстість властива так званим “російськомовним українцям” – українцям за етнічним походженням, чиї предки або й вони самі перейшли колись з української на російську мову. Загалом ідентичність таких українців ближча до власне української ідентичності , але має не зовсім українське ментальне оформлення.

В. Васютинський пропонує розрізняти ідентичність і ментальність у такий спосіб, що ідентичність є глибше закорінена, у ній утілюються первісні та пізніші, але досить ранні враження про світ, про себе в ньому, натомість ментальність є поверховіше і свідоміша. Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутності у світі, переживання того, що визначається словами “це я”, “я є”. Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсності, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому.

Ідентичність важче піддається змінам, водночас вона й важче усвідомлюється, а радше відчувається й переживається. Проте різниця між ідентичністю і більш поверховою ментальністю для самої особи виявляється невловною. Ідентичність погано або й зовсім не підлягає намаганням змінити її, тому всілякі зовнішні обставини впливають радше на ментальність особи, але ці впливи сприймаються як загрози власне ідентичності. Натомість намагання вплинути на ментальність відображаються свідомою частиною індивідуальної психіки саме як такі, а несвідомо вони сприймаються як зазіхання на ідентичність.

Ментальність російськомовних українців, що формувалася протягом одного, двох, кількох чи багатьох поколінь, істотно ґрунтувалася на намаганнях перестати бути українцем, викоренити в собі власне українську ідентичність і приєднатися до ідентичности російської як “культурнішої”, престижнішої, перспективнішої тощо. Велика частина українських росіян та російськомовних українців досягала особистісного утвердження шляхом протиставляння “всьому українському”, насамперед мові, а також звичаям, ментальності, історії, державності і т. ін.

Отож і виходить, що перебудова їхньої ментальності має йти ніби шляхом навернення до того, що давніше стало для них чужим, нелюбим, непотрібним.

У сучасній Україні склалася ситуація досить глибокого й серйозного протистояння, конкуренції української і російської ідентичностей, коли російська ідентичність може відчувати досить істотну загрозу своїй сутності, змістові, загрозу, по суті, марну, бо вже сформовану ідентичність змінити практично неможливо, але страх її втрати нікуди не дівається, він діє, заявляючи про себе на ментальному рівні. Можна сказати, що цей страх утрати ідентичності росіянами виконує основну енергетично-мотиваційну функцію в протидії українізаційним впливам.

Проте якби цей страх залишався в глибині власне російського єства, то він би робив проблемним становище тільки відносно невеликої частини російськомовних громадян України, на різні способи невротизуючи їхню психіку й поведінку. А позаяк цей страх переходить у ментальні сфери, на рівні яких міжособова взаємодія і відчуття єдности російськомовних громадян стає сильнішим і виразнішим, то цим страхом охоплюються набагато ширші верстви російськомовного населення.

Коли погодитися з тим, що переважній більшості російськомовних українців усе-таки притаманна українська ідентичність, то можна наполягати на безглуздості їхніх захисних постав. Адже якщо їхня ідентичність справді українська, то йдеться тільки про зміну російськомовної ментальності на україномовну, що має привести до досягнення відносно більшої внутрішньої гармонії. Цілком очевидно, проте, що таке положення, сформульоване й обстоюване україномовними опонентами російськомовних або й незаангажованими експертами й спостерігачами, зовсім не обов'язково поділятиметься самими російськомовними. Радше навпаки, спроби переконати їх посилюватимуть реакції заперечення й спротиву.

Тут захищається, по-перше, власне російська ідентичність тих, хто її має, по-друге - російськомовна ментальність, яка істотно формувалася за принципом захисту від своєї власне української ідентичности, на засадах відмови від неї, невизнавання своєї українськости. У цьому разі йдеться про страх утрати не ідентичности як такої, а свого захисного уявлення про неї як про ідентичність неукраїнську. Але і там і там важить не дійсний стан справ, а суб'єктивне переживання того, що діється навколо і всередині індивіда. А те, що діється, сприймається важко і переживається болісно.

Українізація України, насамперед ментальна, а почасти й мовна повинна відбуватися. Але винятково важливими тут є певні оптимальні пропорції в обсязі й часі, а також граничні межі, поза які українізація йти не повинна (не повинна стати “тотальною”). Зокрема, має йтися про певні гарантії для російськомовного населення (їх, до речі, повинно б отримати й україномовне, яке їх ніколи не мало).

Брак таких гарантій і чітких перспектив жодним чином не сприяють заспокоєнню страху втрати ідентичності, а відтак заклопотані зі свого теперішнього та майбутнього соціально-психологічного статусу російськомовні громадяни вимагають забезпечення своїх прав “із запасом”: кожний, навіть найдрібніший факт реального чи позірного розширення сфери вживання української мови розцінюють як зазіхання на їхню ідентичність, ба навіть як особисту образу і приниження. З погляду україномовного громадянина, зусібіч скривдженого в мовному сенсі, така позиція є несправедливою, ідеологічно обмеженою. Але ж російськомовні громадяни дивляться на цю ситуацію своїми очима, бачать її по-своєму, відчувають скривдженими і несправедливо обмеженими насамперед себе.

Сьогодні складаються дедалі сприятливіші умови для виникнення й посилення ще одного варіанту страху втрати ідентичності, котрий В. Васютинський умовно називає страх утрати ідентичності-2. Цей страх становить приблизно однакову загрозу українцям і росіянам в Україні. Він ще не досить актуалізувався, а пов'язаний із дедалі сильнішим напливом в Україну вихідців із країн «третього світу».

Цей процес уписується в загальносвітову схему зміни міграційних потоків. Якщо колись протягом століть представники європейської раси поширювали свої впливи і присутність на країни Азії, Африки, Америки, Океанії (у деяких випадках, як у США, Канаді, Австралії, цілковито витіснивши автохтонну людність), то з другої половини XX ст. розпочалися і стають дедалі сильнішими зворотні процеси переселення чимраз більших груп азійського, африканського, лятиноамериканського населення до європейських країн. І в деяких із них частка таких іммігрантів стала вже доволі значною (турки в Німеччині, араби у Франції), що спонукає частину громадян і політиків відчувати й висловлювати чимале занепокоєння із цього приводу, особливо на тлі явного зниження природного приросту корінних “старих” націй.

Українці – також нація стара, «вимираюча», і це зовсім не результат незалежності, як про це люблять говорити деякі ліві політики: народжуваність в Україні різко знизилася ще в 1960-х роках, і лише ось тепер починають спостерігатися певні позитивні тенденції в Києві та західних областях. Але навіть якщо ці тенденції поширяться на всю Україну, то навряд чи можемо сподіватися на радикальне поліпшення ситуації. Отож перспективою на найближчі десятиліття є процеси, аналогічні тим, що відбуваються в Західній Европі: заселення українських теренів вихідцями з Афганістану, Індії, В'єтнаму та, особливо, Китаю, й український етнос поступово розбавлятиметься зовсім не українською людністю.

У зв'язку із цим постають два важливі питання. Перше, очевидніше, стосується допустимої межі зростання частки нових емігрантів в українському суспільстві. У цьому контексті може стати в пригоді досвід європейських країн – як позитивний (обмеження міграцій шляхом відповідної візової політики, запровадження квот), так і негативний (дедалі виразніше збільшення нелегальної міграції, боротьба з якою вимагає щораз серйозніших зусиль і коштів).

В умовах перемінних успіхів міграційної політики страх утрати ідентичності німців, французів та ін. постійно наражається на випробування. Виникає прогностична зацікавленість: що таке для сучасного француза Франція за якихось сто років, у якій переважатимуть «французи» арабського походження, для німця – Німеччина з переважно турецьким населенням, а для українця – не українська і не російська, а, скажімо, китайська Україна ?

Наскільки цінним для того чи того етносу є саме збереження своєї етнічної ідентичності, самобутності, окремішності, наскільки цінним є таке збереження не в локально-етнічному, а в загальносвітовому та загальноісторичному контексті? Якщо немає етносів кращих і гірших, більш і менш вартісних для людства, для світу, для історії, то чи існує межа поступок і пожертв, за яку не слід переступати в процесі поліетнізації України та українців?

Уже чимало етносів щезло з лиця землі протягом людської історії, і ніхто сьогодні із цього приводу не впадає в розпач. Зрозуміло, ті несправедливості, що мали місце кілька століть чи тисячоліть тому, сьогодні не є актуальними. Актуальними, натомість, є несправедливості, що зазнаються безпосередньо, саме тут і тепер, що болісно вражають і спонукають етнос до самозахисту.

Якщо ставити етнічну самобутність у перший ряд найважливіших для нас цінностей, то, звичайно, варто дбати, уживати заходів, тратити зусилля, спрямовані на етнічний самозахист українців.

Література

Васютинський В. Сім страхів сучасної України // Часопис «Ї». – 2005. - № 37.
http://www.ji.lviv.ua/n37texts/vasutynsk.htm

Коростелина К. Этническая идентичность и оценка ситуаций: опыт экспериментального исследования // Журнал практикующего психолога. - 2002. - № 8.

Павленко В. Етнические и национальные идентификации и представления у украинских детей и подростков//Психологический журнал. - 2002. - № 5.

Стефаненко Т. Компоненты этнической идентичности: когнитивный, афективный, поведенческий // Мир психологии. - 2004. - № 3.

Шульга М. Зміна етнічної ідентичності // Мистецтво життєтворчості особистості. - Ч.1. - К., 1997.

Етнофізіогноміка

2010-07-27T17:36:00.000+03:00

Як формується етнічний образ зовнішності людини?

Той, хто не відрізняє нас від інших, паплюжить нас.
Жуль Гонкур

Безперечною особливістю сприймання людиною світу є знання того, що людство існує у формі етносів чи народів. Представники однієї раси виразно усвідомлюють свою фізичну відмінність від іншої. Існує чимало візуальних відмінностей не тільки між європейцями, азіатами, африканцями, корінними американцями, мешканцями Океанії, але й поміж спорідненими антропологічними типами.

Порівняння як індивідів, так і народів проводиться головним чином за ступенем вираження в них тих чи інших рис або ознак. Але щоб порівняння було об’єктивним, треба постійно враховувати відносність будь-яких етнопсихологічних характеристик. У людській свідомості змішуються біологічні причини різноманітності етносів з тими, які мають культурне походження. Форма губ, розріз очей, посмішка, лінія брів, які виникають як біологічні риси, поєднуються з тим, що з’являється на обличчі в результаті несвідомого наслідування оточуючим людям.

В етнічній антропології розроблена система об’єктивного визначення антропологічних типів людей. Вони визначаються за допомогою певних фізичних ознак: форми волосся, ступеня розвитку третинного волосяного покриву (вуса, борода), пігментації шкіри та волосся, пропорцій тіла, ваги, зросту, форми носа, довжини та ширини черепа, форми обличчя, а також даних про гени, групи крові, форми зубів, узорів на пальцях та ін.

Обумовлені природою особливості зовнішності, які дозволяють відрізняти представників однієї етнічної спільноти від іншої і разом з тим дають можливість особам одного етносу ідентифікувати себе як представників однієї національно-історичної спільноти, складають психологічний образ “свого”. Цей образ як спосіб орієнтації серед людей різних національностей є структурним компонентом свідомості члена кожної національно-історичної спільноти. Психологічна настанова на позитивне сприймання “свого” призводить до того, що цей образ характеризується позитивною емоційною забарвленістю.

Процес формування етнічного образу зовнішності – складової і суттєвої частини образу людини – обумовлений соціально-історичними особливостями розвитку етносу, рівнем розвитку мислення, характерного для нього у той чи інший історичний період. Так, на думку дослідників середньовічна людина ще не розрізняє розманіття національних фізіономій своїх сусідів, вони зливаються для неї в один ворожий оскал. Для жителя домонгольської Русі, наприклад, образ чужинця, і літературний, і побутовий характеризувався перш за все надлишком тілесності, анормальністю плоті як знаку ворожості. А от ідеалізований, прикрашений образ “свого” втілює лише найпозитивніше.

Вихідні риси прототипових етнічних еталонів зовнішності наочно виявляються під час аналізу текстів літописів, легенд, казок, народних пісень і фразеології. В. М. Богуславський, проаналізувавши значний обсяг подібних текстів, виокремив такі визначальні еталонні ознаки, як богатирську будову, високий зріст, широкі плечі, значний об’єм тіла, його огрядність і міцність, велику фізичну силу. Збіжність багатьох ознак зовнішності у літописних описах і фольклорі дослідник пояснює “монументально-епічним стилем” зображення людини, який побутував у літературі аж до XVII ст. Процес зближення літератури з реальністю в рамках художньої прози поступово привносив нові риси до опису зовнішності людини. Образ зовнішності починає деталізуватися, проте ця деталізація до кінця ХІХ ст. співвідноситься з соціальним статусом людини, хоча при цьому починає враховуватися різноманітність і складність соціальних зв’язків та онтогенетична множинність типів привабливої зовнішності.

Загальний напрям розвитку прози з точки зору опису зовнішності людини, як зазначає В. М. Богуславський, вимальовується як складний процес соціальної типізації, узагальнення соціальної реальності у типізованих етнічних образах зовнішності, збільшення кількості наявних у літературі типів, поглиблення й деталізації соціально-типізованих образів за рахунок оціночних якостей і ознак, які раніше не входили в етнічний образ зовнішності. Традиційно усталені і закріплені у свідомості культурної спільності етнічні образи зовнішності поступово трансформуються, все більш і більш наближаючись до реальності, відображуючи її різноманітність, складність і неповторність індивідуального буття, окремої людини як особистості.

Етнічний образ зовнішності як феномен народної культури відіграє важливу роль у процесі спілкування. Цей феномен – складне концептуальне явище, що формується за зовнішніми (тими, що сприймаємо зором), фізичними та інтелектуальними ознаками, до яких долучається певний знаковий зміст.

Етнічний образ зовнішності – сукупність уявлень і асоціацій, що склалися історично і тому є достатньо стійкими. Вони відображають пізнавальний, соціальний і культурний досвід народу, включають також емоційний, прагматичний та естетичний аспекти його сприймання й оцінки.

Чому нам здається, що представники інших рас виглядають "всі на одне обличчя"?

Велич нації має вміститися в кожному її представникові.
Станіслав Ежи Лец

Хоча люди не відчувають труднощів, розрізнюючи індивідів споріднених етносів, представники інших рас "всі виглядають на одне обличчя". За даними досліджень американських психологів, упізнати обличчя людини іншої раси ми можемо лише у 50% випадків. Так, відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, фактурі волосся між європейцями і африканцями здаються настільки значними, що індивідуальні відмінності всередині цих груп можуть випадати з-під уваги стороннього спостерігача. Ця особливість сприймання спричинює виникнення антропологічних стереотипів.

Звичайно, існують буденні уявлення про типову зовнішність того або іншого народу (швед – крупний блакитноокий блондин, а грузин – рухливий брюнет з "орлиним" носом), однак вони не можуть бути перенесені на всіх членів тієї чи іншої спільноти. В результаті міжособистісного спілкування зі "своїми" індивід поступово звикає до сприймання певного типу зовнішності. Звикання переходить у схвалення, заохочення схожості, на основі якого формується почуття співпричетності. Таким чином, порівняння неусвідомлено призводить до оцінювання, і несхожість викликає зовнішньо немотивоване відчуження. Саме так виникають зневажливі прізвиська типу "косоокі", "чурки", "чорномазі" або "червоношкірі". Носій інших антропологічних ознак "нам" здається "невродливим", тому що "у нас", наприклад, більш широкий розріз очей або світліша шкіра.

Рекламний плакат, який позиціонує унікальний “перетин культур”. Розріз очей – головна зовнішня відмінність європейської та азіатської рас. Європеєць та азіатка – персонажі, які символізують дві великі культури, – намагаються “змінити” свій погляд, щоб зрозуміти один одного.

За даними З.В. Сікевич, яка вивчала національну самосвідомість росіян, антропологічні характеристики як визначник приналежності до “своєї” групи для респондентів виявилися практично не значущими (2,7 %), що опосередковано підтверджує той факт, що на рівні повсякденного сприймання певні особливості “рідної зовнішності” не ідентифікуються зовсім, у той же час майже половина опитаних (48,7 %) фіксує “несимпатичну” зовнішність чужинців, яка стає для них визначальним критерієм диференціації. Хоча відрізнити окремі народи Кавказу і Середньої Азії за антропологічними ознаками переважна більшість росіян не в змозі.

В Росії навіть побутує стале словосполучення “лице кавказької національності”. При цьому мало хто замислюється, що воно принижує давні й досить різні народи Кавказу, на яких наклеїли загальний негативно забарвлений ярлик.

Обличчя “кавказької національності” у ХІХ столітті:
1. Черкес, 2. Мінгрел, 3. Ногаєць, 4. Грузин, 5. Армянін, 6. Лезгін, 7. Терський козак.

В кожній етнокультурі є специфічні засоби, своєрідні “ключі” для “прочитування” зовнішності іншої людини з одночасною або наступною інтерпретацією і оцінкою її як особистості. Ці “ключі” достатньо ефективні, коли “додаються” до представників тієї ж самої культури, тобто дозволяють досить швидко, часом автоматично, і разом з тим доволі адекватно сприймати іншу людину. Але ці ж самі засоби можуть виявитися цілком неадекватними і недостатніми при сприйманні представників інших етносів, причому чим значніші відмінності між культурами, тим у меншій мірі придатні “ключі” однієї культури задля згорнутого і автоматичного прочитування представників іншої. Саме цим, можна пояснити величезну недиференційованість сприймання і запам’ятовування представників інших етносів, коли люди з віддалених культур навіть у суто зовнішньому плані здаються досить схожими один на одного, аж до ілюзії повної ідентичності.

У психології вже висловлювалася думка про те, що ці “ключі” формуються в онтогенезі у процесі активного засвоювання культурно-історичного досвіду народу, зафіксованого в традиціях, звичаях, фольклорі і т.ін. Так, експерименти, проведені В.С. Агеєвим, показали залежність оціночних компонентів у міжособистісній перцепції від таких складових елементів етнічної культури, як фізіогномічні прислів’я і прикмети. Факт наявності в одній культурі і відсутності в іншій певних фізіогномічних уявлень обумовлює виникнення принципових кількісних і якісних відмінностей у сприйманні одних і тих же соціальних об’єктів представниками різних культур.

На думку В.С. Агеєва, механізм фізіогномічної редукції – себто процес вияву особистісних якостей за зовнішністю людини – є одним із базових механізмів взаєморозуміння людей у процесі спілкування. Він має важливе (і в еволюційному, і в соціальному плані) пристосувальне значення. На його основі в подальшому надбудовуються інші, більш складні і витончені механізми взаєморозуміння, наприклад такі, як ідентифікація, рефлексія, емпатія та ін.

Нещодавні дослідження британських психологів (Університет Глазго) довели, що під час сприймання обличчя іншої людини білошкірі європейці та жовтошкірі азіати використовують кардинально різні стратегії. Спеціальний прилад, який дозволяв відслідкувати траєкторію руху очей зафіксував, що європейці переважно роздивлялися очі і рот, виокремлюючи деякі особливості обличчя, в той час як азіати дивилися, переважно, по центру – у ділянку носа. Це надавало їм можливість сприймати обличчя в цілому, загальним планом. На думку дослідників, подібні відмінності не є генетичними, а формуються на основі соціального досвіду, що набувається у певному етнокультурному оточенні. Таке припущення підтверджується і даними про те, що стратегії сприймання у народжених в Британії китайців ближче до європейських, аніж до азіатських.

Отож, ускладнення міжособової комунікації між різними расами виникає через різне сприймання міміки співрозмовника. Виразна міміка в азіатських культурах вважається непристойною, а дуже яскравий вияв емоцій – ознака невихованості. Азіати привчені тримати переживання глибоко в собі, тому китайці й корейці досить рідко виявляють свої почуття через міміку обличчя. Проте багато що мимоволі видає погляд. Тому, щоб зрозуміти один одного, азіати перш за все дивляться на очі. В Європі ж, навпаки, вміння демонструвати свої емоції мімічно вважається нормою. Європейці у першу чергу дивляться на найбільш рухливу і залежну від настрою частину обличчя – на губи.

Саме тому у спілкуванні представників азіатської і європейської культур виникають комунікативні бар’єри. На особливості міміки накладають відбиток культурологічні, соціальні та етичні чинники. Невербальне спілкування між людьми влаштоване значно складніше, аніж вважалося раніше.

З психосемантичної точки зору тілесний вигляд людини виступає для суб’єкта сприймання як деякий знак, текст, котрий несе певну інформацію про властивості об’єкта сприймання. "Зчитування" цієї інформації відбувається у відповідності з установками, диспозиціями, ціннісними орієнтаціями суб’єкта сприймання, індивідуалізованими у процесі розвитку символами, уявленнями і образами, в яких культура сприймає, оцінює, осмислює і нормує зовнішність індивіда і які можна визначити як тілесний символізм.

Література

Махній М., Русанов Ю. Етніка: Науково-пізнавальні нариси. - К., 2004.

Махній М. Невербаліка і культура. - К., 2009.
http://nonverbalmakhniy.blox.ua/html

Етнічні стереотипи

2010-07-27T13:24:00.000+03:00

Що таке етнічні стереотипи?

Етнічні стереотипи є складовою соціальних стереотипів. Соціальний стереотип (від гр. – stereos– твердий і typos – відбиток) відносно стійкий та спрощений образ соціального об'єкта (групи людей, окремої людини, події, явища та ін.), що складається в умовах дефіциту інформації як результат узагальнення особистісного досвіду індивіду та уявлень, які прийняті в суспільстві.

Стереотипи є складовою частиною масової культури. Вони можуть формуватися на основі віку ("Молодь слухає тільки рок-н-рол"), статі ("всі чоловіки хочуть від жінок тільки одного"), раси ("японці не відрізняються один від одного"), релігії ("іслам – релігія терору"), професії ("всі адвокати – шахраї") і національності ("всі євреї – жадібні"). Існують також стереотипи географічні (наприклад, "життя в невеликих містах безпечніше, ніж в мегаполісах"), речові (наприклад, "німецькі машини – найякісніші") та ін. Стереотипи в більшості випадків носять нейтральний характер, проте при їх перенесенні від конкретної людини на групу людей (соціальну, етнічну, релігійну, расову) часто набувають негативного відтінку. Саме на стереотипах засновані такі явища, як расизм, сексизм, ісламофобія та ін.

Календар для мережі автоцентрів “Truck Center”.

Світ очима дальнобійників крізь лобове скло великовантажного автомобіля. Характерні національні риси і стереотипи обіграні дотепно і майстерно. Справжня “подорож навколо світу в 12 картинках”

Термін "стереотип" означає повторення, відтворення яких-небудь зразків у певній діяльності. Отже, поняття "стереотип поведінки" в застосуванні до етносу характеризує систему стійких звичаїв і традицій певного етносу.

Крім цього, відокремлення однієї національної спільності від інших не виключає наявності контактів між ними, спільної діяльності, у результаті якої етноси отримують певну інформацію один про одного. На основі цієї інформації формуються етнічні стереотипи, які є усвідомленням характерних, з точки зору певного етносу, ознак інших національних спільностей. Це усвідомлення здійснюється у формі побудови образу цієї етнічної групи. Отже, в етнічній психології поняття "стереотип" дуже часто застосовується як уявлення одного етносу про інший або ж власний народ.

Своїм походженням і популярністю у психологічній літературі термін "стереотип" зобов'язаний американському журналісту Уолтеру Ліппману, який вперше використав його в 1922 р. у своїй книжці „Суспільна думка”. Беручи інтерв’ю в різних діячів і представників широкого загалу з приводу тих або інших подій, У. Ліппман звернув увагу на те, наскільки різними можуть бути погляди на одну й ту саму подію та її оцінки. Він висунув гіпотезу про наявність упередженості, яка існує в певних стійких утвореннях, „pictures in our heads” (картинках у наших головах), які активно впливають на сприймання людей та подій. Перенесена на ґрунт сприймання групи ця думка доповнилась уявленням про те, що, згідно з цими "картинками", члени будь-якої групи дуже схожі, практично ідентичні одне одному. Для фіксації цієї ідеї У. Ліппман запозичив з поліграфії термін "стереотип", який там означає металеву пластину з рельєфними печатними елементами, яка застосовується для відтворення одного й того ж тексту за умов друкування великих тиражів. Він же запровадив вираз „соціальний стереотип”, який почав вживатися в розумінні певних схематичних культурно-зумовлених малюнків світу в голові людини, а функцією їхньою стали вважати економію зусиль під час сприймання різних соціальних об'єктів та явищ, а також захист певних культурних позицій та норм. Психологи взяли на озброєння цей термін і почали активно досліджувати сам феномен.

У. Ліппман виокремлював чотири аспекти стереотипів. По-перше, стереотипи завжди простіші, ніж реальність – складні характеристики стереотипи "укладають" в дві-три пропозиції. По-друге, стереотипи люди набувають (від знайомих, засобів масової інформації і ін.), а не формулюють їх самі на основі особистого досвіду. По-третє, всі стереотипи помилкові, більшою чи меншою мірою. Завжди вони приписують конкретній людині межі, якими вона зобов'язана володіти лише через свою приналежність до певної групи. По-четверте, стереотипи дуже живучі. Навіть якщо люди переконуються у тому, що стереотип не відповідає дійсності, вони схильні не відмовитися від нього, а стверджувати, що виключення лише підтверджує правило. Наприклад, зустріч з високим китайцем лише переконує жертву стереотипу у тому, що вся решта китайців – маленького зросту. Стереотип може змінитися і бути перенесений на іншу групу населення. Наприклад, американці на початку 20 століття називали євреїв "довгоносими". Проте згодом стало очевидним, що далеко не всі євреї володіють видатними прикрасами на лицях. Нині цей епітет періодично вживають по відношенню до арабів.

Сучасні дослідники обмежують зміст етнічних стереотипів тими уявленнями та образами, що сформувались у певної спільноти щодо інших етнічних груп. Такі етностереотипи вважаються найрозповсюдженішими та найбільш вивченими, у подальшому їх назвали гетеростереотипами. Згодом визначення поняття "етнічні стереотипи" доповнили образами та уявленнями стосовно власної етнічної групи, які назвали автостереотипами.

Французький науковець Паскаль Бодрі, що довгий час живе у США, опублікував книгу "Французи і американці: Інший берег", в якій привів перелік якостей, якими, на думку французів, володіє типовий житель США. Американець – доброзичливий і товариський, галасливий, грубий, інтелектуально недорозвинений, працелюбний, екстравагантний, самовпевнений, повний упереджень, недооцінюючий досягнення інших культур, багатий, щедрий, нерозбірливий і вічно кудись поспішаючий.

У свою чергу, Херрієт Рошфор, американка, що живе у Франції, в книзі "Французький тост" привела перелік типових уявлень американців про французів. Французи користуються репутацією ледарів, що не говорять англійською з ідеологічних міркувань. Вони самовдоволені, неввічливі і непревентивні, проте, вельми попереджувальні до дами та артистичні. З ними дуже важко зближуватися. Французи живуть в бюрократичній соціалістичній державі і повністю залежать від урядовців. Вони не уміють воювати і американцям двічі доводилося рятувати Францію в 20 столітті. Крім того, французи неохайні, їдять равликів і жаб.

Етностереотип – це узагальнений, емоційно-насичений образ етнічної групи або її представників, який створено історичною практикою міжетнічних стосунків.

Віддзеркалюючи бажання людей зберегти етнокультурну ідентичність, етностереотип відіграє важливу соціальну роль як фактор консолідації та фіксації етнічної групи.

Етностереотипи мають трикомпонентну структуру:

1) констатація особливостей етнічної групи – когнітивний (пізнавальний) елемент;

2) ставлення до цих особливостей, що зумовлює їхню оцінку – емотивний елемент;

3) формування певного типу поведінки щодо цієї етнічної групи конативний (поведінковий) елемент.

Наскільки відповідають реальності стереотипні уявлення про той чи інший етнос?

Дехто уявляє, начебто цілком точно знає птаха, якщо бачив яйце, з якого він вилупився.
Генріх Гейне

Дискусійним залишається питання щодо проблеми істинності, точності і відповідності реальності всіх стереотипних образів. Річ у тім, що Ліппман вважав неточність, а то й хибність стереотипних уявлень чи не найважливішою їхньою характеристикою. Його перші послідовники також інтерпретували стереотипи як “дезінформацію” чи “сукупність міфів”. Цей погляд довго домінував у науці завдяки тому, що аналіз етнічних стереотипів у перші десятиріччя зосереджувався на дослідженні негативно забарвлених упереджених образів ворогів, представників національних меншин та ін. (наприклад, у США переважно вивчалися стереотипи негритянського населення Америки, мігрантів з Мексики, Пуерто-Ріко і т.ін.). Лише з 50-х років набуває поширення гіпотеза О.Клайнберга щодо наявності в стереотипах певної частки істини. Пізніше цей погляд стає більш популярним. Зокрема, Г.Таджфел стереотипізацію розглядає вже як певну раціональну форму пізнання, як різновид більш універсального процесу – категоризації.

Розгортання й поглиблення дискусії щодо істинності етностереотипів викликало появу нових проблемних питань, наприклад питання про те що вважати критерієм їхньої точності. Тут також немає ще загальноприйнятих і усталених положень. Так було висловлено гіпотезу, згідно з якою ознакою й водночас мірою істинності стереотипу є ступінь його узгодженості з автостереотипом представників цього етносу. Для інших учених більш популярною є думка про те, що мірою істинності стереотипу може бути ступінь його узгодженості з гетеростереотипами інших етносів щодо цієї самої етнічної спільноти. Нарешті, ще одна спроба вирішення цього питання фактично взагалі знімає його з порядку денного, оскільки згідно з нею будь-який стереотип є істинним, бо правдивість його визначається не тим, наскільки точно він передає риси об'єкта, а тим, що він завжди відбиває якісь якості суб'єкта стереотипу – тієї групи, серед членів якої ці уявлення поширені.

Наступне дискусійне питання стосується чинників, що впливають на етностереотипи. Певною мірою воно є продовженням розглянутої проблеми, якщо її переформулювати так: чи залежать і наскільки етностереотипи від реальних якостей тієї етнічної спільноти, образом якої вони є (тобто від об'єкта)? Чи залежать і наскільки етностереотипи від характеристик тієї етнічної спільноти, серед членів якої вони поширені (тобто від суб'єкта)? Але зрозуміло, що цими аспектами зазначена проблема не обмежується. Так, у науковій літературі обговорюється питання про те, чи впливають (і якщо впливають, то на що саме і як) різні форми міжетнічних контактів. За “гіпотезою контакту”, чим більше, довше й глибше взаємодіють між собою етнічні спільноти, тим вищою буде істинність стереотипів, їхнє ототожнення з оригіналом. З іншого боку, теорії етноцентризму свідчать, що прямі контакти розмивають і порушують систему етнічних стереотипів. Проте обидва ці положення потребують додаткових пояснень, обмежень і уточнень. (Наприклад, ще в 1954 році Г. Олпорт показав, що контакт дійсно сприятиме зменшенню негативного забарвлення етностереотипів, але лише за умови виконання трьох основних вимог: рівність статусу контактуючих груп; заохочення й підтримка міжетнічних контактів владою; наявність спільної мети, що зумовить певні форми взаємодії. Пізніше ці умови уточнювалися, коригувалися й конкретизувалися).

Як визначити межу між етнічними стереотипами і забобонами?

Краще зрозуміти мало, аніж зрозуміти погано.
Анатоль Франс

Гостро дискусійним як у нас, так і за кордоном залишається питання щодо співвідношення понять “етнічний стереотип”, “упередження” та “забобони”.

Найприйнятнішою щодо диференціації цих понять є точка зору Г.Солдатової. Розглянемо її докладніше.

Дослідниця підходить до поставленої проблеми через визначення понять ширшого контексту, зокрема поняття “етноконтактна ситуація”. Згідно з її поглядами, історія міжетнічних відносин – це безперервний ланцюг опосередкованих і неопосередкованих етноконтактних ситуацій, тобто соціальних ситуацій міжетнічного спілкування. Основою міжгрупової етноконтактної ситуації є суб'єкт-суб'єктна взаємодія, де суб'єктами діяльності й пізнання є етнічні групи чи їхні представники, які є носіями позиції групи. Етноконтактна ситуація поєднує щонайменше дві групові позиції, кожна з яких базується на власному соціокультурному досвіді, але кристалізується й розвивається не сама по собі, а в контексті міжгрупових взаємовідносин. Етноконтактні ситуації автор розглядає як когнітивно-комунікативні: метою міжетнічної взаємодії, що відбувається в них, є вирішення комплексу пізнавальних і комунікативних завдань, а репрезентація рішень можлива на рівні конкретних дій.

Когнітивно-комунікативний рівень етноконтактної ситуації (на противагу рівню конкретної поведінки) автор описує за допомогою поняття “установчі міжетнічні утворення” – соціально-перцептивні феномени етнічної свідомості, когнітивна структура яких має емоційно-оціночне ставлення до різних етнічних груп і які характеризують рівень готовності до відповідних реакцій поведінки в ситуаціях міжетнічного спілкування Саме до цих утворень і належать етнічні стереотипи, етнічні упередження та етнічні забобони

Дослідниця розглядає етнічні стереотипи як родове поняття щодо двох останніх. Відображаючи прагнення людей до збереження позитивної етнокультурної ідентичності, етнічний стереотип відіграє важливу соціальну роль, як фактор консолідації та фіксації етнічної групи Виходячи з поняття «норми» міжетнічного спілкування, коли основою взаємодії в етноконтактній ситуації є соціокультурний діалог, причому діалог не просто двох груп чи двох особистостей, а діалог в їхньому образі двох контекстів, автор розглядає актуалізацію системи етнічних стереотипів як нормальну складову міжетнічного спілкування.

Зрушення в структурі етнічного стереотипу, що відбувається в результаті накопичення негативного емоційного заряду, і перетворення стереотипу в негативний, є, на думку дослідниці, початком існування етнічного упередження і передумовою формування забобону. Причинами такої трансформації можуть стати найрізноманітніші чинники, серед яких найважливішу роль відіграють соціально-економічні й політичні.

Етнічні упередження – перехідні утворення між такими стійкими структурами, як етнічний стереотип і етнічний забобон. Психологічною основою формування упереджень є поглиблення тенденції до перебільшення розбіжностей між власною та іншими етнічними групами, з одного боку, й мінімізація відмінностей всередині власної групи — з іншого, що зрештою веде до зміщення позитивного балансу в сфері соціальної перцепції на користь власної етнічної спільноти.

Наявність упереджень в етнічній самосвідомості особистості чи групи є передумовою й підґрунтям для формування етнічних забобонів. Як правило, перший тип установчих новоутворень не пов'язаний з відкрито ворожими проявами у поведінці, а активно репрезентується тільки на рівні вербальної поведінки і тільки в опосередкованій етноконтактній ситуації, тобто за відсутності прямого контакту з представниками

різних етнічних спільнот. Упередження, залежно від ступеня концентрації негативного афективного заряду і від типу етноконтактної ситуації, відповідають таким формам поведінки, як уникання спілкування з представниками певних етнічних спільнот чи ухиляння від міжетнічних контактів у деяких сферах життєдіяльності. Феноменологічними індикаторами упереджень можуть слугувати стійкі переваги, що надаються представникам певних національностей.

Перехід від надання переваг до усвідомлення верхності власної етнічної спільноти над “чужими” призводить до появи національних забобонів. Процеси етносоціальної категоризації і міжетнічного порівняння в цьому разі відбуваються на основі різкого протиставлення, на жорсткій опозиції “свого” та “чужого”, коли потреби й інтереси власної етнічної спільноти протиставляються інтересам і потребам інших. У забобонах спостерігається поляризація структури, що збалансовує негативний афективний заряд щодо зовнішньої етнічної групи. Саме в стійкості структури, на думку автора, криється причина того, що він погано піддається корекції під впливом раціональної інформації. Поляризація структури забобону робить його реальною суб'єктивною рушійною силою в ситуаціях міжетнічного спілкування. Останнє скорочує відстань між забобоном і поведінкою. Збільшення в забобонах емоційного заряду зумовлює ту ірраціональність, яка характерна для його регулятивної функції в міжетнічних відносинах. Поведінка, що відповідає рівню забобонів, має виразно дискримінаційний характер, наприклад якісь вчинки щодо обмеження можливостей, прав чи привілеїв, якими можуть користуватися члени етнічної групи, що дискримінується.

Отже, етнічний стереотип і етнічний забобон – це утворення різного порядку; їх не можна ототожнювати, а треба розглядати як різні регулятивні механізми. Причому оскільки трансформації етнічного стереотипу в його вироджені форми – результат, зумовлений “зовнішніми” причинами (економічними, соціальними, політичними, культурними), тому порівняно зі стереотипом забобони є більш “соціальним” міжетнічним установчим феноменом. Це означає, що його формування, як і його зворотні трансформації, значною мірою визначаються передусім конкретною суспільно-історичною ситуацією. Етнічні забобони – це симптоми хворого в соціальному плані суспільства, але їх можна подолати, як можна долати негативні соціальні явища в різних сферах життєдіяльності людини. Що ж до існування етнічних стереотипів, то воно природне, а тому неминуче доти, доки існують нації, народності та інші етнічні групи.

Сучасний американський дослідник Фред Джандт, автор книги "Вступ до міжкультурної коммунікації", відзначає, що в більшості випадків етнічні упередження використовують не для добрих цілей. Вони часто є зброєю пропаганди расизму і ксенофобії. Наприклад, антисемітська пропаганда, заснована на стереотипах, активно велася в Німеччині в 1920-1930-х роках – в результаті, німецький народ достатньо індиферентно і навіть схвально поставився до масового знищення.

У США довгий час в засобах масової інформації превалювали негативні стереотипи по відношенню до чорношкірих. У 2002 році Колумбійський університет опублікував результати свого дослідження про застосування смертної страти у світі. Як виявилося, суди були упередженими до певних груп людей. Наприклад, смертні вироки в Північній Америці і Європі частіше ухвалюються в тих регіонах, де вищий відсоток чорношкірого населення. Шанс чорношкірого американця бути засудженим до виняткової міри покарання вище, ніж у білого, що зробив аналогічний злочин. Однією з причин цього вважаються расові стереотипи присяжних.

Етнічні стереотипи та упередження мають властивість видозмінюватися залежно від змінних умов. Так, упередження по відношенню до мігрантів і іммігрантів, як правило, базується на двох різних стереотипах. В період економічного спаду населення сприймає прибульців як загарбників, що відбирають у місцевих жителів робочі місця. В період економічного підйому, місцеві жителі звертають увагу перш за все на звичаї мігрантів, які суперечать місцевим традиціям. На якому б стереотипі не ґрунтувалася ненависть, вона призводить до того, що встановити довірчі і продуктивні відносини з ненависними групами населення неможливо. Найбільш складно боротися зі стереотипами, які існують у відносинах між двома етнічними групами, що мають давню історію конфліктів один з одним.

Бенджамін Барбер, автор книги "Джихад Проти МакСвіту", вважає, що нинішня хвиля міжнародного тероризму багато в чому викликана стереотипами. Ісламський світ сприймає Захід як світ матеріалізму, споживача, нарцисизму, аморальності та ін. Природно, що подібні погляди є живильним середовищем для появи терористів.

Які концепції висувають психологи для пояснення походження етностереотипів?

Пояснювальні вирази пояснюють темні думки.
Козьма Прутков

Існують різні концепції походження стереотипів та упереджень. Одна з них зводиться до процесів когнітивної оцінки, категоризації та генералізації об'єктів, понять, людей та подій зовнішнього світу.

Один із засновників когнітивної психології, американський психолог Джером Брунер відзначав, що "до найбільш суттєвих факторів відноситься те, що в кожному акті сприймання і кожній реакції на об'єкт чи подію зовнішнього середовища бере участь акт категоризації". Людина бачить світ, а, відповідно, й інших людей не такими, якими вони є, а відповідно до тих категорій, які їй відомі, щодо їх опису. Досліджуючи процеси пам'яті Ф. Бартлетт зазначав, що люди без будь-якого спонукання, мимовільно, активно будують системи когнітивних репрезентацій зовнішнього світу, називаючи їх "схемами", а потім модифікують їх. На основі таких схем людина класифікує та інтерпретує кожну нову інформацію, включаючи її в інтегральний образ сприйняття зовнішнього світу.

Ці закономірності можна, повною мірою, віднести і до міжкультурного сприйняття. В процесі визначення меж між своєю власною та "чужою" групою можна виділити чотири складові елементи:

1. В процесі категоризації соціального оточення індивіди ідентифікують себе з певною групою.

2. Усвідомлення приналежності до групи підкріплюється емоційним значенням (афективною оцінкою) цієї групи для своєї життєдіяльності та розвитку, що є важливим елементом процесу соціальної ідентифікації.

3. Прагнення до позитивної самооцінки та самоідентифікації особистості призводить до того, що власна група розглядається індивідом, як більш сприятлива для розвитку, ніж "чужа".

4. Для підтримки позитивної самооцінки представники різних груп прагнуть максималізувати міжгрупову відмінність, встановлюючи, таким чином, максимальну групову дистанцію, яку можна назвати етнічною чи культурною дистанцією.

Основою формування почуття "Ми" як спільноти, етносу, нації є прагнення до пошуку своєї групи і подальша ідентифікація з нею. Тенденція приписування собі більш позитивних якостей, ніж представникам інших груп, описана в етнопсихології як явище етноцентризму. Іноді одні й ті самі властивості, що є характерними для представників своїх та чужих груп, видаються позитивними для своєї і негативними для чужої групи. Наприклад, пунктуальність як позитивна якість для власної групи, інтерпретується як небажаний крайній педантизм по відношенню до представників іншої групи чи, наприклад, підприємливість, для власної групи розглядається як позитивна якість, а по відношенню до представників іншої групи інтерпретується як крайня комерціалізація.

Процеси самоідентифікації, які є характерними при розмежуванні своєї та чужої групи, дуже часто призводять до виникнення негативних упереджень і стійких стереотипів у ставленні до представників інших груп, а процеси категоризації та стереотипізації стають складовими елементами соціального сприйняття. Стереотипи можна визначити як недостатньо диференційовані спроби включення іншої реальності в межі власного бачення. Дослідник стереотипів, Херман Баузінгер, вказував на те, що "стереотипізація є необхідним і неминучим засобом досягнення власної ідентифікації". Стереотипно сприймаються не тільки люди, але й об'єкти зовнішнього світу, взаємозв'язки між ними, процеси міжкультурної комунікації, риси характеру, тобто стереотипною є цілісна система стосунків людини і оточуючого світу.

Так як і засновник дослідження стереотипів Ліппман, Браузінгер вважає, що стереотипне сприйняття дійсності сприяє адаптації до оточуючого середовища, допомагає переробити потік інформації ззовні, описати складну і комплексну діяльність.

Стереотип іде до людини через різні канали, одним з них є мова. Мова – це код, це поняття, але це й момент стереотипності. В різних соціальних групах поняття можуть нести різне значення. Конвенція між людьми породжує стереотипи. Мова позначає певне поняття, а люди в різних групах розуміють його по-різному. Властива певній культурі стереотипність закладається в культурно-спільнотне безсвідоме, яке вкладається в ментальність етносу.

Коли ми говоримо про взаємодію міжкультурного характеру, стереотипи стають найбільш помітними тоді, коли вони надмірно узагальнено чи фальшиво впливають на певну взаємодію негативно чи навіть деструктивно. В таких випадках стереотипи можуть мати шкідливий вплив, тому що формують наші очікування, щодо поведінки інших людей. Якщо ці очікування є негативними, ми чекаємо несподіваної поведінки з боку членів "чужої" групи. Якщо, до того ж, вони надмірно узагальнені, можна передбачити, що більшість "чужих" буде поводитись так само. В той же час, ми менш схильні трактувати представника іншої групи, іншої культури як індивідуальність, яка має власні неповторні риси. Якщо стереотипи є фальшивими вони спричиняють людям страждання, є помилковими, а це призводить до непорозумінь та конфліктів.

Стереотипне мислення включене органічно в кожен процес пізнання. Таким чином, схеми мислення, тобто стійкі стереотипи, не обов'язково є показниками деякого "обмеженого" розуму, а лише відображають схильність до редукції (спрощення) інформаційної невизначеності тобто відображають адаптивну сутність людської психіки.

Адаптація як процес, характеризується двома тенденціями: тенденцією до збереження - досягнення рівноваги і тенденцією до зміни порушення рівноваги для досягнення нового. Дихотомія "збереження – зміна", що характеризує дві тенденції особистості, проявляється в ситуаціях, що потребують оцінки, вибору та прийняття рішення. У випадку переваги тенденції до збереження людина прагне використати вже існуючі та перевірені способи поведінки і оцінки. Друга тенденція – до зміни - проявляється у прагненні особистості розширити діапазон своїх поведінкових реакцій по-новому оцінюючи ситуацію не боячись обрати новий спосіб поведінки, який був би адекватним щодо ситуативних змін.

Як експериментально досліджують феномен етностереотипізації?

Призначення дзеркала не в тому, щоб на ньому малювали.
Томас Маколей

Одним із перших досліджень етнічних стереотипів був експеримент, проведений у 1933 році в Сполучених Штатах Америки Катцем і Брейлі. Попередньо дослідники склали список особистісних характеристик. Досліджуваним (студентами Прінстонського університету) пропонувалося вибрати з 84 рис, зафіксованих у списку, такі, які, на їхній погляд, найбільш характерні для кожної з 10 національних груп: американців, англійців, китайців німців, ірландців, італійців, євреїв, негрів, турків та японців. В результаті цього дослідження було встановлено високий ступінь узгодженості в приписуванні респондентами типових для тієї чи іншої етнічної групи особистісних рис незалежно від того, контактували коли-небудь опитувані з особами цієї національності чи ні. Сукупність рис, обрана досліджуваними як характеристика певного етносу, відбивала, з погляду авторів методики, існуючий в американському суспільстві стереотипний образної національної групи.

Цікаво, що аналогічне дослідження, проведене Гілбертом у тому самому університеті через 20 років (у 1951 році), викликало серйозні заперечення у частини студентів, у яких виникли сумніви щодо існування типових національних характеристик. Водночас, як показали нещодавні дослідження у Вірменії, у звичаєвій свідомості уявлення про наявність специфічних національних рис має досить глибоке коріння. Так, за даними Оганджаняна, 90% вірмен, що брали участь в опитуванні, вважають, що існують типові національні риси характеру, однак лише 46,8% змогли назвати своєрідні риси вірмен, 35,8% – росіян, 25% – грузин, 12,3% – азербайджанців.

Варіант, запропонований Катцем і Брейлі, в своїй первинній формі тепер використовується рідко. Він пережив певну трансформацію, яка полягала в переході від вибору особистісних рис з переліку, запропонованого експериментатором, до складання довільних портретів, тобто до самостійного, довільного формулювання респондентами набору типових характеристик будь-якої етнічної групи. При цьому число рис, що їх має назвати чи записати досліджуваний, залежно від мети експерименту може бути або жорстоко обмеженим (наприклад, трьома чи десятьма), або довільним. Обробка результатів проводиться за допомогою контент-аналізу.

Прикладами використання цього методу в сучасній етнопсихологічній практиці можуть слугувати дослідження В.Куніциної із Санкт-Петербургу або М.Іскакової з Казахстану. У першому дослідженні за даними опитування 150 чоловік було складено узагальнюючі вільні портрети десяти національних груп: росіян, українців, татар, грузинів, американців, естонців, французів, німців, поляків та в'єтнамців. Так, росіянам найчастіше приписувалися такі риси: добрі, працелюбні, патріоти, нетямущі, широкої душі; українцям – веселі, працелюбні, хитрі, скупі, гостинні; грузинам – гостинні, запальні, товариські, горді, емоційні; американцям – діловиті, товариські, практичні, енергійні, запрограмовані і т.п.

У дослідженні М.Іскакової брали участь 120 казахів і 90 росіян, що мешкають у Казахстані. Усі – студенти казахських вузів. Їм було запропоновано скласти довільні портрети типових представників казахської та російської національностей. Використання контент-аналізу для обробки результатів показало, що 80% казахів відмітили при описуванні росіян їхню працелюбність, гостинність, щирість, товариськість і чуйність. Водночас портрет казахів у російських студентів складався з таких рис: гостинність (95%), владолюбство та кар'єризм (72%), щедрість (68%), працелюбність, зарозумілість (64%), консерватизм (60%). Зіставляючи ці портрети, автор робила висновок про те, що у казахів спостерігається більш позитивно забарвлений стереотип росіян, ніж у росіян – гетеростереотип казахів, що підтверджують також інші дані дослідниці.

Крім описаних, апробовувався також варіант (В.Павленко, 1993), за яким експериментатор в інструкції підкреслює можливість використання для описування не лише особистісних рис і якостей, а й усієї сукупності ознак, характерних, з погляду респондента, для певної етнічної групи (особливостей поведінки, мови, зовнішнього вигляду, одягу, кухні і т.ін.). Отримана інформація дає змогу скласти більш цілісний і різнобічний образ етносу, що існує у звичаєвій свідомості.

Метод «довільного портрета» і за процедурою проведення, і за принципами обробки результатів наближається до асоціативного експерименту, який по суті є ще більш високим ступенем надання свободи досліджуваному в його реакціях на задані стимули, оскільки відповіді можуть лежати в будь-яких площинах. З іншого боку, в асоціативному експерименті, на відміну від попередньо розглянутих методів виявлення етнічних стереотипів, експериментатор може замаскувати свій інтерес до етнопсихологічної тематики, «сховавши» потрібні йому стимули-етноніми між іншими, нейтральними з точки зору мети експерименту, стимулами.

Умовно можна виокремити три основних різновиди асоціативного експерименту, розподіливши їх у міру надання все більшої свободи реакцій досліджуваному:

а) спрямований асоціативний – обмежена кількість реакцій, до того ж асоціативний потік також обмежений певним граматичним класом. Слова-стимули і слова-реакції можуть бути або одного, або різних класів, але це жорстко обумовлено в інструкції (наприклад, на стимул-іменник має даватися реакція також лише у формі іменника);

б) вільний асоціативний (найпоширеніший) – обмежена кількість реакцій, але у виборі безпосередньо реакцій досліджуваний вільний;

в) вільний асоціативний з численними асоціаціями – у цьому випадку досліджуваний не обмежується ні в кількості реакцій, ні в їхньому напрямку, більше того, експериментатор стимулює і заохочує їхню максимальну різнобічність і численність.

Можна виокремити два основних напрямки використання асоціативного експерименту в етнопсихології. Це, з одного боку, кроскультурний порівняльний аналіз асоціативних полів, що актуалізуються на певний стимул, з іншого боку – вивчення реакцій-асоціацій на стимули-етноніми. Характерним прикладом першого типу дослідження є вивчення етнічної специфіки асоціацій, де роль стимулів відігравали найменування основних кольорів та їхніх відтінків (А.Залевська, 1988).

У цьому дослідженні аналіз асоціативних полів на стимули “жовтий”, “червоний”, “білий” та “синій” у представників 12 етнічних груп (росіян, українців, білорусів, словаків, поляків, англійців, німців, американців, французів, казахів, киргизів та узбеків) показав, що основні асоціативні зв'язки між стимулами і реакціями етноспецифічні.

По-перше, різко відмінні в різних груп частота підведення вихідної назви кольору під узагальнююче поняття (типу “білий” – “колір”): у німців, американців, поляків, словаків, росіян, українців і білорусів ця частота значно вища, ніж у тюркомовних досліджуваних, особливо казахів і киргизів.

По-друге, різко відрізняється пов'язування слова-стимула з об'єктами оточуючого світу, які для представників етносу є типовими носіями стимульної ознаки. Так, жовтий колір в українців найчастіше асоціюється із соняшником, у росіян – з кульбабою, у французів – із золотом і яєчним жовтком, у американців, казахів і киргизів – з маслом, а в узбеків – з просом.

По-третє, відрізняються в різних етносів також реакції, зумовлені усталеним, типовим для даної мови словосполученням (наприклад, на вихідний стимул «червоний» росіяни дають такі етноспецифічні реакції, як “жовтень”, “партизан”, американці – “колір шкіри”, поляки – “шапочка”; “білий” у американців “дім”, “зелений” в узбеків “чай” і т.ін.). По-четверте, етноспецифічними є реакції, в яких реалізовано символічне переосмислення вихідного слова-стимула. Так, жовтий колір у українців, росіян, білорусів, німців, поляків і французів символізує зраду, розлучення; у німців він пов'язаний з ненавистю, заздрістю; у поляків – зі злістю; у американців – з боягузливістю; до того ж для росіян, поляків, німців і американців цей колір символізує попередження про небезпеку.

Отже, наведений експеримент наочно показує специфіку асоціативних полів у представників різних етнічних груп з усіх основних видів зв'язку.

Як зазначалося, інша можливість використання асоціативного експерименту в етнопсихології пов'язана з вивченням етнічної свідомості, етнічних стереотипів. Схема проведення такого дослідження дуже проста: респондентові надають слова-стимули, серед яких є низка етнонімів, заданих бажано у множині (тобто “українці”, “росіяни”, “цигани” та інші залежно від регіону та мети роботи). Завдання досліджуваного – відповісти першою (або першими) асоціацією, що виникла в його свідомості, коли він почув слово-стимул.

Асоціативний експеримент, як правило, проводиться на великій вибірці респондентів. Комплексна обробка його результатів полягає в побудові таблиці частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул і (або) в проведенні контент-аналізу.

Література

Крысько В. Этническая психология. - М., 2008.
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/krusko/index.php

Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. - К., 2009.
http://makhniy.blox.ua/html

Стефаненко Т. Этнопсихология. - М., 2000.
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/stef/index.php

Федотова Т. Психологічні особливості етнічних стереотипів українців // Практична психологія і соціальна робота. - 2006. - № 3.

Народознавство

2010-07-27T11:53:00.005+03:00

Чому науковці розмежовують поняття "етносу" з поняттями "народу" та "нації"?

Поняття "нація"

Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути.

Дмитро Донцов

Латинське слово natio має багато значень: рід, плем'я, народ, порода, іновірці, чужинці і т.ін. Слово пов'язувало людину з народженням і кровною спорідненістю. Спочатку термін мав дещо принизливий зміст. У Давньому Римі "націями" називали групи чужинців з певного регіону, пов'язаних кровними зв'язками, які не мали таких прав як громадяни Риму. Націями також називали всі "варварські" етноси. У латинських варіантах Біблії слово natio також вживалося для позначення чужинців. Себе римляни називали словом populus (народ).

У 212 р. статус громадян Римської імперії одержали всі вільні її жителі. З того часу зміст слова natio змінювався. Його почали вживати при ототожненні людей з місцем їх народження. З того часу для означення всіх вільних громадян імперії почали вживати слово natio. Наприклад, до громадянина імперії, який народився в Африці, вживали назву natione Аfеr. Упродовж століть слово natio вживалось як для означення споріднених груп чужинців, так і для означення громадян однієї країни.

Паралельно римляни користувалися ще словом gens, gentis – рід, родова община, плем'я, народ, міська община. Але коли хотіли підкреслити кровний за походженням зв'язок етносів, то поєднували обидва слова в словосполучення nationes ejus gentis (група споріднених народів).

В епоху середньовіччя слово natio вживали в традиціях стародавніх римлян. Але вже в 900 р. канонік Регіно Прюмський писав, що "нації" відрізняються одна від одної "походженням, звичаями, мовою і законами". Він почав надавати "нації" етнічного змісту. У часи походів хрестоносців саме таке розуміння нації набуло подальшого поширення, а на початку XIV ст. в документах Віденського церковного собору згадувались італійська, іспанська, германська, данська, англійська, французька, шотландська та ірландська нації. У 1486 р. термін "нація" вжито у назві "Римська Імперія Германської Нації", що засвідчувала не лише територіальну, а й етнічну єдність усіх німців.

В Англії з XVI ст. слово "нація" вживалося щодо населення країни. Упродовж XVII ст. таке тлумачення слова було поширеним і у Франції. У XVIII ст. ототожнення значення слова "нація" з населенням держави чи самою державою стало звичним у Англії і Франції. У XIX ст. у французькій і англійській мовах культивувалося політичне значення терміна "нація". До нації включали все населення країні, незалежно від його етнічної належності. У цьому випадку зникла межа між поняттями "народ" і "нація". Упродовж ХІХ-ХХ ст. в англомовних і франкомовних країнах таке тлумачення терміну "нація" було домінуючим. Про це свідчить утворення в 1919 р. Ліги Націй та в 1945 р. Організації Об'єднаних Націй, які насправді стали об'єднанням держав, а не націй. Оскільки після Другої світової війни англійська мова стала домінуючою в міжнародних відносинах, то й англомовна традиція ототожнення держави та її громадян з нацією набула подальшого поширення. У політології таке тлумачення "нації" зустрічається ще й нині.

У німецькій мові з 1486 р. слово нація підкреслювало етнічну близькість населення (спільність мови, культури, традицій). Для політично розпорошених німців слова "нація" і "народ" – синоніми, але Nation і Staat (держава) – не ототожнювались. При вживанні терміна нація у німців робився наголос на етнокультурні складові людських спільнот. Таке тлумачення нації від німців перейняли слов'янські і неслов'янські етноси Центральної і Східної Європи.

Різноманітні тлумачення терміну нація та їх еволюція ускладнили можливість формулювання його універсального значення. Ще й нині воно змінюється залежно від різних зовнішніх чинників. Нині у літературі існує кілька тлумачень поняття "нація". Для одних нація – це щось одвічне, біологічне, для других – тільки історичне і соціальне, для третіх – щось містичне, недоступне для пізнання, для четвертих – ірраціональне, що заважає поступальному розвитку людства. Так, в націях етнологи ще недавно вивчали "неполітизовану етнічність", історики – політичну історію етносів-народів, психологи – специфіку психіки, ментальність, культурологи — неповторне, особливе в культурі, політологи розглядають націю як один із базових суб'єктів політичного життя і т.п. Все це свідчить про існування різних визначень нації.

Нині найпопулярнішим стало етнологічне (в працях окремих українських дослідників його називають етніцистським – від англ .ethnicity) тлумачення нації, яке розглядає її як особливий стан соціально-економічного, національно-культурного і політичного розвитку етносу, що пов'язаний з розвитком національної свідомості, творенням його державності, національно-державних символів і атрибутів, національної культури.

Поняття "народ"

Нація – це народ, який відчуває нерозділену любов до своєї держави.
Євген Головаха

В українській та інших індоєвропейських мовах словом "народ" позначали різні тимчасові і тривалі людські спільноти. Ними називали певну групу, зібрання чи велику кількість (натовп) людей: "там було мало народу", "зібралося багато різного народу" і т.п. Селянство чи робітництво і селянство разом, найчисельніші соціальні групи населення (трудящі) також називають "народом": "народне життя", "добробут народу", "влада народу" і т. ін.

Населення, громадян однієї країни, незалежно від їх етнічної самоідентифікації, також називають народом: пакистанський народ (пакистанці як етнос не існують), індійський народ (загальна назва всіх етносів, які проживають в Індії), югославський народ (загальна назва різноетнічного населення нині не існуючої одноіменної країни), папуаський народ (загальна назва різноплемінного населення Папуа-Нової Гвінеї, від індонезійського слова папува – "кучерявий"), совєтський народ (загальна назва різноетнічного населення не існуючого нині Совєтського Союзу), росіяни (загальна назва багатоетнічного населення Росії; як самоназва державотворчого етносу країни використовується етнонім "русскіє", "великороси"), казахстанський народ (загальна назва різноетнічного населення одноіменної країни; державотворчий етнос країни як самоназву використовує етнонім "казах") і т.д. У такому ж державноналежному значенні вживаються словосполучення "український народ" (народ України), "американський народ" (народ США), "французький народ" (народ Франції) і т.д.

Радянський народ (рос. мовою Советский народ), за усталеним в СРСР визначенням – нова історична, соціально-політична спільність людей різних націй і національностей Радянського Союзу. Радянський народ є не національною, а понаднаціональною, багатонаціональною формацією, він не кінцева, а перехідна фаза розвитку міжнаціональних відносин від окремих націй до багатонаціонального комуністичного суспільства. Коли комунізм переможе у світовому маштабі, дійде до повного злиття націй: утворення безнаціонального суспільства.

У цих та інших аналогічних випадках словом "народ" позначають усіх людей (громадян) однієї країни. При цьому назва держави стає самоназвою її громадян (казахстанці, пакистанці, індонезійці, південноафриканці, єгиптяни, югослави і т.п.). Це засвідчує, що поняття "народ" – соціально-політичний і геополітичний термін, яким позначають громадян однієї країни, незалежно від їх етнічної належності. Такі політоніми (від гр. слів: роlіtіа – держава, onoma – ім'я) швидко виходять з ужитку, коли громадяни конкретної держави опиняються за її межами. Наприклад, українці, переселившись в інші країни, не називали себе за колишньою державною належністю росіянами, поляками, австро-угорцями, угорцями, чехословаками чи румунами, а власними етнонімами – русинами чи українцями. Переселенці з колишньої Югославії не називали себе "югославами", а сербами, хорватами, словенцями, македонцями, вихідці з Британської імперії – самоназвами своїх етносів.

Давні греки знали кілька слів для позначення поняття "народ". Одне з них – demos (слово дорійських греків) – означало народ як основну масу пов'язаного між собою етногенезом, мовою і традиційною культурою населення країни та об'єднувало вільних "громадян" ("політес"). Поряд з ним вживався ще термін laos – народ як сукупність всього населення країни поза його зв'язками з традиційною культурою. Від слова "демос" утворилося кілька похідних термінів, зокрема: демократія – народовладдя та демографія – наука про відтворення, структуру, динаміку і розміщення населення. В давньогрецьких державах значну групу населення становили раби, найманці, нові поселенці, купці і т.ін. Вони не були пов'язані з основним етносом країни, на них не поширювалися права громадян, тому давні греки зневажливо називали їх словом idiotes – дослівно: негромадяни, неосвічені, неуки, профани. Давні греки нині звичним словом "ідіот" називали окремих людей (індивідів), які втратили зв'язки з власним етносом, відірвались від його етнокультурних і релігійних традицій, тобто тих, котрі не є частиною етнічної цілісності, а лише відірваною від неї особистістю. Давньогрецькому терміну idiotes нині найповніше відповідає слово мігрант.

Уникнути термінологічної плутанини з поняттям "народ" можна лише дотримуючись однозначного його тлумачення. На нашу думку, термін "народ" слід вживати на означення громадян однієї країни незалежно від їх етнічної належності: пакистанський народ, індонезійський народ, індійський народ, американський народ, польський народ, український народ, болгарський народ, угорський народ і т.д.

Поняття "національність" і "громадянство"

Підпорядкованість "етнічного" "громадянському" знайшла своє відображення у ряді західноєвропейських мов, у яких похідне від терміну “нація” слово "національність" розуміється як громадянство (наприклад, в англійській nationality, у французькій – nationalite').

У вигляді кальки з цих мов саме в такому сенсі, у значенні "державний", прикметник "національний" нерідко вживається і в сучасній українській мові (приміром, у словосполученнях "національний доход", "національний банк", "національна збірна", "національні збройні сили" тощо). Подібним чином терміни, які зазвичай використовуються для позначення громадян держави безвідносно до їхньої етнічної належності, приміром, "французи", "іспанці", а останнім часом дедалі частіше в такому сенсі й "українці", є в дійсності не етнонімами, а політонімами, тобто, означають не етнічну належність, а підданство, громадянство.

У преамбулі Основного Закону України проголошується, що Конституція приймається від імені "українського народу — громадян всіх національностей". Отже, "український народ" є не етнонімом, а політонімом, а загальнонаціональна ідентичність визначається, відповідно, не етнічністю, а громадянством. Це знайшло своє відображення в паспортах та інших документах, що посвідчують особу громадян України, з яких вилучено графу "національність".

Водночас статті 10 і 11 Конституції відзначають наявність у складі українського народу "української нації", російської та інших національних меншин, а також "корінних народів". Таким чином, визнано існування одночасно двох українських націй – громадянської (політичної) та етнічної.

Щодо інших етнічних спільнот, які проживають на території держави, то вони є складовою української громадянської нації, але в той же час не входять до української етнічної нації.

На думку науковців, через деякий час у суспільній свідомості поняття "громадяни України" та "українці" остаточно стануть тотожними.

Література

Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. - К., 2009.
http://makhniy.blox.ua/html

Стефаненко Т. Этнопсихология. - М., 2000.
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/stef/index.php

Етнічність

2010-07-27T11:24:00.000+03:00

Який зміст сучасна наука вкладає в поняття "етнос", "етнічний" і похідні від них терміни?

Поняття "етнос"

Людство у будь-якій момент являє собою сукупність етносів.
Юліан Бромлей

Поняття етносу є одним із базових понять етнопсихології. Воно широко вживається як у вітчизняній літературі, так і в зарубіжній, проте зміст, що вкладається у цей термін, може варіюватися в широких межах.

Термін "етнос" (ethnos) взято із давньогрецької мови, і дослівний його переклад означає "негрек", "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Себе греки позначали словом "демос" (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували "етносом". У такому значенні римляни ввели слово "етнос" у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник "етнічний" (ethnicos), що вживався у значенні "нехристиянський", "язичницький". Нині термін "етнос" став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова "демос" (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні "етноси-народи". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

Уперше "етнос" як науковий термін у літературі з'явився наприкінці ХVIII початку XIX ст. разом з термінами "етнографія" і "етнологія". З середини XIX ст. поняття "етнос" почало використовуватися у значенні "народ". Цьому сприяв німецький етнолог А.Бастіан, який поняття "етнічний" і "народний" вважав синонімами, а поняття "етнічність" сприймав як культурно-побутову специфіку народу. Аж до початків XX ст. ним позначали: населення певних історико-культурних провінцій; мовно-культурні спільноти певних територій; людські міжпоколінні спільноти часів первісної епохи, об'єкти етнографічних досліджень і т.п. У 20–30-ті роки XX ст. в англомовній літературі поширився термін "етнік" (ethnic) у значенні "племінний" і "поганський" ("язичницький"), інколи термін "етнос" поширювався лише на ті історичні і територіальні частини етнічних спільнот чи малочисельні етнічні спільноти, які не самоідентифікували себе і т.п.

Ще на рубежі ХІХ-ХХ ст. французький антрополог Ж.Денікер спробував розкрити поняття "етнос" і дав близьке до сучасного його тлумачення. Він вважав, що терміном "етноси" слід позначати "народи", "нації", "племена", які відрізняються одне від одного мовою, способом життя, культурою, поведінкою. Спроба французького етнографа Ф.Рено в 1919 р. уточнити поняття не внесла ясності, а розмежування ним єдиного терміна на два – "етнос" і "великий етнос" не знайшло підтримки серед учених. Мала місце розробка поняття "етнос" і в дослідженнях німецького соціолога М.Вебера, який у праці "Господарство і суспільство" (1922) писав, що "етнічними групами" є всі групи людей, які поділяють суб'єктивну віру в спільне походження через схожість фізичного типу і звичаїв.

У російській історіографії розробкою поняття "етнос" і проблемами теорії етносу займався С.М.Широкогоров, який у виданій в Шанхаї (1923) праці писав, що етнос – це "група людей, котра розмовляє однією мовою, визнає своє єдине походження, характеризується комплексом звичаїв, устроєм життя, що збережені і освячені традиціями, котрі вирізняють її з-поміж інших".

В українській етнології термін "етнос" традиційно ототожнювався з терміном "народ", і лише з кінця XX ст. у суспільствознавчих дослідженнях він набув загального поширення.

В англомовній етнології термін "етнос" не використовувався. Його підміняли термінами "етнічність", "етнічна група", "етнічна ідентичність", але найчастіше замість терміна "етнос" вживається термін "етнічна група".

Поняття "етнічність"

Етнічність є комічною реальністю: морально амбівалентною, парадоксальною на практиці, невловимою в теорії.
Майкл Новак

Вивчення "етнічності" було започатковано ще у другій половині XIX ст. французьким істориком і соціологом Ернестом Ренаном. Заново термін було повернуто в етнологію в 1953 р. американським вченим Девідом Рісменом. Термін "етнічність" (англ. ethnicity) набув поширення на початку 70-х років XX ст., коли в США почалося вивчення ролі етнічних чинників у формуванні імміграційної людської спільноти США, яку місцеві вчені охрестили "американською цивілізацією". Запроваджений термін вони використовували для інтерпретації всіх етнічних і расових явищ і процесів, які тут відбувались упродовж двохсотлітнього періоду формування американської спільноти.

Дискусії навколо поняття "етнічність", заплутаність його концепцій призвели до того, що термін ототожнюють як з поняттями "етнос" і "етнічна група", так і з термінами "етнічна ідентичність", "етнічна самоідентифікація" і т. ін. Ще й нині чимало західних і окремих російських вчених названі поняття і терміни вважають за синоніми.

Сьогодні європейська і американська етнологія терміном "етнічність" найчастіше позначають наявну сукупність характерних рис кожної з етнічних груп (етносів). У 1974 р. американський журнал "Етнічність" небезпідставно твердив, що етнічність – це поєднання багатьох таких рис або компонентів, які належать до природи кожної з етнічних груп. Одні з дослідників тлумачать "етнічність" як процес визначення індивідуальної та групової ідентичності, другі – як особливу форму буття етнічних спільнот, треті – як такі риси, що проявляються лише у порівнянні з рисами інших етнічних спільнот, четверті –як наявність протиставлення "ми – вони".

Ґрунтовну розробку поняття етнічності подав норвезький вчений Фредерік Варт, який вважав, що етнічність – це такі збережені і передавані з покоління в покоління звички, від яких людина неспроможна відмовитись, але може внести до них певні корективи. Це означає, що етнічність може сприйматись як така своєрідна характеристика особистості, як такі відчуття її належності до певної людської спільноти, які формуються на основі генетичної і соціальної єдності етносів і проявляються у порівнянні "нас" з "не нами". Термін "етнічність" багатозначний і включає як групову чи індивідуальну самоідентифікацію, так і сукупність обов'язкових рис і ознак.

Українські етнологи завжди виходили з того, що кожен етнос характеризується сукупністю обов'язкових рис і ознак, які разом становлять сутність поняття "етнічність". Отже, етнічність – це цілісна складна система відносин, що поєднує носіїв етнічних рис з їх етнічним середовищем.

Література

Бромлей Ю. Очерки теории этноса. - М., 1984.

Махній М. Етноеволюція: Науково-пізнавальні нариси. - К., 2009.
http://makhniy.blox.ua/html

Стефаненко Т. Этнопсихология. - М., 2000.
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/stef/index.php

Етногенез

2010-07-27T00:25:00.000+03:00

Як науковці пояснюють виникнення і функціонування етносів?

Проблема етногенезу, тобто походження народів, - одна з найскладніших у сучасній науці. Це спричинено тим, що етнічна історія народів обумовлена взаємодією антропологічних, лінгвістичних, демографічних, господарсько-культурних, психологічних та інших чинників.

Під етногенезом розуміють процес історичного походження та буття етнічних груп, що пов'язаний з розвитком виду Homo sapiens.

Сугестивна концепція етногенезу Бориса Поршнєва

Дивний цей світ, де двоє дивляться на одне й те саме, а бачать повністю протилежне.
Агата Крісті

Серед концепцій, які пояснюють виникнення й функціонування етносів за допомогою певних біопсихічних явищ та закономірностей, відносять теорію Б.Поршнєва. Чільне місце в ній посідає феномен внутрішньо-етнічної сугестії та міжетнічної контрсугестії. Що ж стояло для автора за цими поняттями?

Сутність навіювання, на думку автора, полягає в тому, що за наявності найповнішої й беззаперечливої довіри у того, хто слухає, до того, хто говорить, у одного блокується робота власної першосигнальної системи, а натомість виникають образи та уявлення, цілеспрямовано викликані словами іншого. Ці образи й уявлення, в свою чергу, потребують таких реакцій і дій, як це буває тоді, коли вони викликані власним відчуттям і сприйманням, а не опосередковано – через іншу людину. Звернімо увагу на те, що дослідник під терміном «сугестія» мав на увазі не гіпноз чи сугестивне втручання уві сні, а навіювання, що відбувається в нормальному стані, причому лише його вербальні форми (для невербального «зараження» він користувався терміном «наслідування»).

З погляду Б.Поршнєва, сугестія (навіювання) була вихідним субстратом будь-яких соціально-психологічних відносин між людьми. Людство почало свій розвиток, уже маючи сугестію як продукт попереднього витворення, але специфічно людських рис воно почало набувати з виникненням механізмів, що давали змогу загальмувати процес сугестії, активно протидіяти йому.

Б.Поршнєв висловлював думку про те, що первісні люди почали протидіяти сугестивним механізмам з найпростіших способів, зокрема, уникаючи контакту. Він вважав, що коли скупчення людей в місцях виникнення первинних поселень досягло критичної величини, людям стало тісно «через появу й розвиток тягаря міжіндивідуального тиску». Вони шукали порятунку у втечі, а отже, в розселенні на порожніх, незайманих територіях. Причому швидкість розселення людей по всіх куточках земної кулі (таких темпів не демонстрував жоден вид тварин) була для вченого ще одним підтвердженням неприйнятності для людей «тягаря» сугестії та активного пошуку засобів боротьби з ним.

Серед форм протидії – контрсугестії – Б.Поршнєв виокремлював механізм формування недовіри як один із первинних захисних феноменів. Так, розподіл спільноти на авторитетних і неавторитетних осіб був одним із засобів, що давав змогу зменшити число тих, хто міг «запускати» сугестивний процес (до неавторитетних а priori критичне ставлення, що протидіє навіюванню). У цьому руслі лежить, на думку автора, і принцип висування із загалу лідерів – визнаних авторитетів у будь-якому суспільстві (вождів, пап, президентів). За цим вчинком стоїть таке позасвідоме міркування мас: «хай слово одного має нездоланну силу, але це не така вже й велика платня за можливість не слухати чи не визнавати решту».

Розподіл людства на розмаїття етносів також можна розглядати як спосіб обмеження дії сугестії. І річ тут не лише в тому, що диференціація людей на тих, хто належить до рідного етносу (“наших”), і тих, хто не належить (“чужих”), кількісно обмежує число потенційних сугесторів. Процес сугестії у цьому разі ускладнюється ще й тим, що такий розподіл зумовлює й якісну несумісність – нерозуміння один одного через різні мови, через нетотожність культурних норм і звичаїв тощо.

Б.Поршнєв вважав, що при всій варіативності форм спільнот вони завжди конституюються через протиставлення “ми” й “вони”. (Пізніше з цієї вихідної опозиції розвивається «ви», яке є, з одного боку, не “ми”, бо це щось зовнішнє, але й не “вони”, оскільки тут спостерігається не протиставлення, а певне взаємне тяжіння. З “ви” поступово формуються “він” і “ти” і лише на завершальному етапі – “я”). Ця генеза безпосередньо не торкається теми визначення етносу, але важливо зазначити, що соціально-психологічне протиставлення (“ми’ – “вони”), на думку вченого, є вихідним відносно індивідуально-психологічного. Що ж до самої вихідної опозиції, то в ній історично більш раннім було “вони”.

Отже, “вони” первинніші, ніж “ми”. Першим актом соціальної психології Поршнєв називав виникнення уявлення про “них”. Уявлення про свою спільноту – вторинне, воно розвивалося за допомогою механізму контрсугестії через протиставлення “своїх” – “чужим”, де перше уявлення про “ми” було – “ми не такі, як вони” (а не навпаки: “вони – це ті, що не ми”). Далі поняття “ми” починало викристалізовуватися й наповнюватися конкретним змістом. У цьому неабияку роль відігравав механізм контр-контрсугестії.

Як випливає безпосередньо із терміна, контр-контрсугестія спрямована проти контрсугестії, вона є поверненням до сугестивних механізмів, але на іншому – вищому – рівні. Якщо одним з проявів контрсугестії, як зазначалося, були етнодиференціюючі процеси, то процеси внутрішньоетнічної консолідації були безпосередньо пов'язані із сугестією та контр-контрсугестією.

Так, за Поршнєвим, сугестивні процеси завжди інтенсифікуються за умови активізації відчуття контакту та спілкування. Саме тому в усіх спільнотах чільне місце відводилося загальним народним святам, гулянням, спільній племінній трапезі, спільному співу тощо. Результатом такої активізації відчуття контакту та спілкування було посилення сугестивних процесів, зниження критики, піднесення довіри до загалу, що свідчило про посилення почуття належності до “ми” (етнічну ідентифікацію), та позитивно впливало на зростання внутрішньоетнічної консолідації.

Сугестії також сприяли ізоляційні процеси, оскільки вони збільшували вірогідність міжіндивідних контактів у межах ізольованої від інших суспільств етнічної групи. Тому використання природних чинників, що сприяли відгородженості спільноти, або зведення штучних “стін” як у буквальному (скажімо, “велика китайська стіна”), так і в переносному (згадаймо формулювання “за залізною завісою”) значенні разом з посиленням замкненості сприяли розвитку консолідаційних процесів.

Одним із найвагоміших засобів контр-контрсугестії Б.Поршнєв також вважав повторення будь-якої інформації. Саме цей механізм, на думку багатьох, лежить в основі всіх “колективних уявлень”. Дійсно, будь-який етнос не може існувати без постійної репродукції певних культурних надбань. На цьому базуються традиції, звичаї, культи, ритуали, обряди тощо. Їхнє постійне колективне відтворення намагається виключити можливість будь-якої новації, а отже, “уторовує доріжки”, аби полегшити “запуск” сугестивних процесів. Репродукція (і тим самим трансляція будь-яких елементів культури) формує комплекс ознак, що відрізняє один етнос від інших, а також відіграє роль етноконсолідуючого чинника.

Енергетична концепція етногенезу Лева Гумільова

Коли стоїш спиною до сонця, бачиш лише власну тінь.
Амін ібн Фаріс Рейхані

Автор концепції виходить з того, що поверхня землі кілька разів за тисячоліття потрапляє під дію короткочасних спалахів особливого космічного випромінювання. Воно викликає мутацію того гена людини, який відповідає за сприйняття організмом енергії зовнішнього світу. Такі спалахи і мутації людського гена спричиняють пасіонарний поштовх (від лат.passio. patior – активність, пристрасність, жертовність, чуттєвість).

Річ у тім, що досліджуючи тритисячолітній період в житті Землі – інтервал з XII ст. до н.е. до XIX ст. н.е. («від падіння Трої до поразки Наполеона»), – Гумільов звернув увагу на те, що в цей період етноси виникали не рівномірно й поступово, а спорадично й безладно (“спалахами”), певними групами в різних регіонах (за образним висловом автора, “складається враження, ніби час од часу хтось шмагає батогом земну кулю” і на місцях “рубців” виникають нові етноси). Ці смуги шириною близько 300 км можуть простягатися як у меридіанному, так і в широтному напрямку. Вони виникають не часто (2-3 рази на тисячоліття; зокрема, протягом згаданого тритисячолітнього періоду Гумільов нарахував дев'ять таких смуг) і майже ніколи не проходять через одне й те саме місце.

Що ж це за смуги і як вони виникають? За гіпотезою Гумільова, вони мають космічне походження. Так, визначивши час виникнення цих “смуг”, дослідник порівняв знайдену послідовність з даними американського астронома Дж. Едді, який, вивчивши діяльність Сонця, побудував графік сонячної активності за 5 тисяч років. Виявилося, що час появи «смуг» хронологічно збігається з мінімумами сонячної активності, або з періодами її зниження. На підставі цих даних Л. Гумільов висловив таку гіпотезу: в період зменшення сонячної активності знижуються захисні властивості іоносфери й окремі кванти чи пучки космічного випромінювання досягають земної поверхні. Тобто, на думку автора, згадувані “смуги” – це місця на земній поверхні, куди падає потік жорсткого випромінювання з Космосу в час найнижчої сонячної активності.

Потік космічних променів спричинює, в свою чергу, процес мутагенезу на уражених територіях. Внаслідок мікромутацій у певної кількості осіб (не у всієї популяції) виникає ген пасіонарності, який не впливає на анатомію чи фізіологічні процеси, а деформує лише стереотип поведінки. Пасіонарна ознака є рецесивною генетичною ознакою, яка дає змогу особам, що мають ген пасіонарності – пасіонаріям – абсорбувати біохімічну енергію із зовнішнього середовища, що фенотипно проявляється у вигляді підвищеної активності й гіперпрацездатності. Отже, пасіонарність має енергетичне походження, а на психічному рівні ця гіперенергія може проявлятися в різних формах залежно від місця, епохи, попередніх норм і стереотипів поведінки тощо. Цієї енергії вистачає на те, щоб подолати інерцію старих стереотипів поведінки й запровадити в життя нові, що, як вважає Гумільов, і є головною ознакою народження нового етносу.

Пасіонарність не є корисним надбанням для особи та її близьких, бо вона пов'язана з гальмуванням інстинкту самозбереження у її носіїв. Тому ознака, як шкідлива, не затримується довго в популяції, а відбраковується природним добором. З кожним поколінням кількість осіб, які мають ген пасіонарності, зменшується. Етногенез, за Гумільовим, це поступова втрата системою пасіонарності. І якщо графічно соціогенез описується традиційно спіраллю, то етногенез – спеціальною кривою зміни пасіонарної напруги етнічної системи, яку автор зображує у вигляді кривої “згоряння ватри”, “вибуху порохового складу” чи “в'янучого листя”.

Поява певного числа об'єднаних спільною метою пасіонаріїв на території з достатньо різноманітними ландшафтами може стати пусковим механізмом появи нового етносу. Пасіонарний поштовх спричиняє бурхливий процес етногенезу, що триває 130-160 рр. і завершується виникненням нового етносу з новими поведінковими і культурними стереотипами. Створювані пасіонаріями нові поведінкові стереотипи передаються міжпоколінними зв'язками від пращурів до нащадків наслідуванням і навчанням. Після пасіонарного поштовху етнос проходить кілька закономірних фаз свого розвитку і буття. Повний цикл життя етносу триває близько 1500 років, якщо етнос не гине раніше під дією зовнішніх причин.

За час свого існування етнос поступово втрачає весь запас енергії, яку він одноразово одержав після спалаху космічного випромінювання. У названих часових рамках етнос проходить кілька фаз розвитку. Кожна з них пов'язана з певним рівнем пасіонарної напруги та характеризується специфічними стереотипами поведінки.

Фаза підйому починається з пасіонарного поштовху і появи нового етносу. Вона триває 200-300 років. Цей період пов'язаний з інтенсивним зростанням пасіонарної напруги етносу та всіх видів його активності, його енергетичною експансією. Заради створення своєї держави як основної мети пасіонарії йдуть на значні жертви.

Найвища (акматична) фаза етногенезу пов'язана з найбільшим піднесенням пасіонарної напруги. Максимальне зростання пасіонарної напруги (різке зростання чисельності пасіонаріїв) у поєднанні з ростом індивідуалізму, зростанням кількості субетносів і етнографічних груп часто стають причиною розгортання внутрішньоетнічних конфліктів. Пасіонарії "забувають" про свою велику мету і зосереджуються на задоволенні власних інтересів і амбіцій. Ця найтяжча фаза в житті етносу, що супроводжується внутрішніми конфліктами і громадянськими війнами, триває близько 300 років. У цих конфліктах пасіонарії взаємно винищуються, а рівень пасіонарної напруги різко спадає. На зміну їм приходять субпасіонарії, які нездатні сприйняти необхідної енергії для адаптації в навколишньому середовищі (волоцюги, люмпени, босяки, бомжі). Настає нова фаза етногенезу.

Фаза надлому (кризова) позначена різким зниженням пасіонарної напруги, зростанням чисельності субпасіонаріїв, гострими конфліктами усередині етносу, розколами етнополітичних утворень. Фаза надлому триває близько 200 років.

Фаза інерції (бездіяльності, нерухомості) починається з незначного піднесення рівня пасіонарної напруги з наступним її поступовим спаданням. Вона характеризується посиленням державних і соціальних інститутів, нагромадженням матеріальних і культурних цінностей, активним перетворенням ландшафту. У суспільстві домінують законослухняні і працелюбні посередності, орієнтація на загальноприйнятий стандарт. Фаза інерції виглядає як початок творчої діяльності, але при цьому рівень пасіонарної напруги постійно спадає. Це свідчить, що під маскою процвітання йде загнивання етносу.

Фаза обскурації (старості, відживання) етносу настає тоді, коли йому вже понад 1100 років. Ознакою його старості є падіння рівня пасіонарної напруги нижче нуля і значне зростання кількості субпасіонаріїв. Етнос продовжує існувати за рахунок раніше набутих матеріальних і культурних цінностей, але неспроможний до конструктивної діяльності, бо численні субпасіонарії постійно вимагають задоволення своїх ненаситних потреб. За цих умов суспільні інститути починають розкладатись: узаконюється корупція, зростає злочинність, до влади приходять авантюристи, працелюбних і чесних людей переслідують та винищують. Настає помітне скорочення чисельності етносу, який в цю добу може бути легко завойований сусідами.

Фаза регенерації (відродження, відновлення), що інколи має місце в етногенезі, засвідчує короткочасне відродження етносу за рахунок припливу пасіонаріїв з окраїн та з чужих етнічних спільнот. Вони можуть протягом певного часу відігравати провідну роль і дещо затримати загибель етносу.

Фаза меморіальна (загибелі, статична, реліктова) засвідчує завершення процесу етногенезу. Етнос вичерпав весь запас пасіонарної енергії, здобутої внаслідок короткотермінового спалаху космічного випромінювання. Його члени, майже без жодних змін, повторюють з покоління в покоління збережені традиції. Якщо сусіди не нападають, то такий етнос чи його залишки поступово розпадаються, а його члени перетворюються на гостинних, безневинних, доброзичливих, працьовитих і консервативних людей, які не хочуть нічого змінювати. Перехід до заключного етапу меморіальної фази має вигляд поступового забування традицій минулого. У такому статичному стані етнос може перебувати неймовірно довго.

Новий цикл розвитку статичного (реліктового) етносу може бути викликаний лише новим пасіонарним поштовхом, при якому виникає нова пасіонарна етнічна популяція. Вона не воскрешає старий, а створює новий етнос з новими ознаками і рисами. З пасіонарного поштовху починається новий виток етногенезу.

Енергетична концепція етногенезу Л.Гумільова доволі струнка і приваблива. Але вона має вигляд наукової гіпотези, бо її вихідним положенням є припущення про спалахи загадкового космічного випромінювання, що спричиняє пасіонарний поштовх. Крім того, етногенез далеко не всіх етносів вписується у виділені ним фази, а їх послідовність та хронологічні межі часто не підтверджуються конкретними фактами етнічної історії.

Навіть схематична характеристика перебігу етногенетичних процесів засвідчує, що однозначної відповіді на питання про їх причини і рушійні сили немає. Поєднання соціально-психологічних та біологічних (популяційних) чинників в етногенезі є очевидним. Механізми виникнення, розвитку і зникання (розпаду) етносів можна зрозуміти, поєднавши названі чинники з явищем пасіонарності. До пасіонаріїв належать індивіди, які від народження здатні вбирати (абсорбувати) із зовнішнього середовища більше енергії, ніж це необхідно для їх особистого і видового збереження. Пасіонарність – це така генетична, біологічно успадкована поведінкова активність, яку можна пов'язати з філософським поняттям "інтерес". Рушійною силою дій кожної людини, соціальних і професійних груп, поколінь, сімей, родів, племен, етносів, держав та її органів є інтерес. Зміст інтересу визначається конкретними умовами життя, місцем перелічених груп у системі суспільних відносин. Він стає реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, а в їх основі формула–інтерес–стимул–дія. Людських інтересів величезна кількість. Суспільне життя надає їм як соціальних, так і етнічних форм.

Універсальність дії інтересів з найдавніших часів до наших днів простежується як в соціальних, так і в етнічних формах буття людських спільнот. Індивідуальні і групові людські інтереси спричиняються біологічними і соціальними потребами людей. Перші з них проявляються в інстинктах ("інтересах") виживання, самозбереження, самовідтворення, родових потреб самоідентифікації і т.ін., а другі – в соціальній, господарсько-культурній і побутовій специфіці, самоназві, самоідентифікації, проявах солідарності і т.ін. Поєднання обох груп інтересів з ендогамністю етносоціальних спільнот засвідчує, що етногенез як процес появи і зникнення етносів не можна відривати від господарської діяльності, зміни суспільних систем, економічної і політичної історії та від природно-географічного середовища. Поєднуючись з біологічною природою етносів, ці фактори проявляються: у демографічних вибухах і розширенні території розселення новонароджених етносів; у підвищенні їх політичної, військової, адміністративної, культурної і релігійної активності; в ускладненні внутрішньої мозаїчності етносів; у змінах етнічних стереотипів, жорсткій регламентації поведінки та складанні нових культурно-побутових традицій і т.п. Це дає підстави стверджувати, що етногенез – це вся сукупність соціально-культурних і біологічних процесів, які проявляються при функціонуванні етносів від початків виникнення, на основі раніше існуючих компонентів, до складання обличчя етнічних спільнот та їх зникнення.

Етногенез як процес існування етносів в історичному часі засвідчує їх розвиток від появи на історичному небосхилі до сходження з нього. Кожен етнос існує в часі, а це означає, що він не лише зберігає традиції шляхом передачі етнічної інформації від покоління до покоління, а й постійно змінюється.

Вивчення й уточнення етногенезу конкретних етносів, крім наукового, має ще і важливе прикладне значення, бо дає змогу зрозуміти як їх етнополітичний і етнокультурний стан, так і виявити причини етносоціальних протиріч, що часто маскуються під конфесійні, расові чи соціальні.

Із сказаного випливає, що етнічна історія людства є багатостадіальним процесом і що в кожній із стадій відбуваються різні етногенетичні процеси. Такі процеси призводять до того, що на одному етнічному ґрунті можуть розвиватися різні етноси.

Література

Гумилев Л. Этногенез и биосфера Земли. - Л., 1989.
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/gumil2/index.php

Поршнев Б.Ф. Контрсуггестия и история // История и психология. - М., 1971.
http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Porsh/KontrIst.php

Вступ

2010-07-26T23:55:00.000+03:00

Планетою людей назвав нашу Землю Антуан де Сент-Екзюпері. Незважаючи на зростаюче усвідомлення необхідності єдності і цілісності, людство продовжує існувати у формі етносів чи народів. Кожен етнос виступає носієм певних цінностей, своєрідних психічних ознак, мови, духовності, матеріальної культури, популяційно-расових особливостей тощо.

Етнічна сфера людського буття - це вся багатобарвність культурної картини народу або населення держави.

На початку третього тисячоліття техногенні та урбанізаційні процеси, масова культура немовби стирають об'єктивні вияви етнічного, але етнічна своєрідність зостається навіть там, де її згідно з нашими старими мірками, вже не повинно було й бути.

Незважаючи на суттєві модифікації духовних феноменів і соціокультурних форм, етнічність фіксується у наборі символів, міфологем, притч, поетичних образів тощо.

Більш того, в умовах сучасної світової цивілізації звернення до етнічних коренів виконує захисні, розвиваючо-збагачувальні, стабілізуючі та інші соціально-психологічні функції.

Зміст

2010-07-26T23:53:00.005+03:00

Махній М.М. Людина етнічна: Етнопсихологія в запитаннях і відповідях: Навчальний посібник. [Електронний ресурс] - Чернігів: Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка, 2010.

Вступ

Етногенез

Як науковці пояснюють виникнення і функціонування етносів?

Сугестивна концепція етногенезу Бориса Поршнєва

Енергетична концепція етногенезу Лева Гумільова

Етнічність

Який зміст сучасна наука вкладає в поняття "етнос", "етнічний" і похідні від них терміни?

Поняття "етнос"

Поняття "етнічність"

Народознавство

Чому науковці розмежовують поняття "етносу" з поняттями "народу" та "нації"?

Поняття "нація"

Поняття "народ"

Поняття "національність" і "громадянство"

Етнічні стереотипи

Що таке етнічні стереотипи?

Наскільки відповідають реальності стереотипні уявлення про той чи інший етнос?

Як визначити межу між етнічними стереотипами і забобонами?

Які концепції висувають психологи для пояснення походження етностереотипів?

Як експериментально досліджують феномен етностереотипізації?

Етнофізіогноміка

Як формується етнічний образ зовнішності людини?

Чому нам здається, що представники інших рас виглядають "всі на одне обличчя"?

Етнічна ідентичність

Як чином людина себе етнічно ідентифікує?

Чому іноді відбувається зміна етнічної ідентифікації ?

Чи побоюються українці втратити власну ідентичність?

Етнічна самосвідомість

Що таке етнічна самосвідомість?

Як співвідносяться поняття "етнічна самосвідомість" та "національна самосвідомість" ?

Етноцентризм

Що таке етноцентризм?

Які методологічні підходи розроблені для вивчення природи етноцентризму?

Чи завжди власна етнічна культура виступає як гідний зразок?

Чи можливо зменшити етноцентричні прояви людської свідомості?

У чому сутність “гнучного ” і “негнучкого” етноцетризму?

Етнічні автостереотипи

Що таке етнічні автостереотипи?

Які автостереотипи притаманні українцям?

Національний характер

Які концепції національного характеру висувають сучасні дослідники?

Європейська ідентичність

Чи базується “європейськість” на існуючих національних ідентичностях чи вона від них не залежить?

Яке місце займає слов'янська ідентичність у загальноєвропейській?

Чи є якісь перспективи для українців для формування європейської ідентичності?

Національна ідея

У чому сутність поняття "національна ідея"?

Чи потрібна нова українська національна ідея?

Етнофобія і ксенофобія

Що таке ксенофобія та чому людина боїться чужинців?

Як формуються ксенофобні установки?

Націоналізм

Що вкладають у поняття "націоналізм"?

Як ставитися до проявів націоналізму?

Які варіанти націоналізму виокремлюють науковці?

У чому специфіка українського націоналізму?

Анотація

2010-07-26T23:45:00.000+03:00

Махній М.М. Людина етнічна: Етнопсихологія в запитаннях і відповідях. [Електронний ресурс] - Чернігів: Чернігівський національний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка, 2010.- Режим доступу: http://makhniy.blogspot.com/

Опанування знань з етнічної, національної психології є потребою кожної особистості, а також передумовою її повноцінного самоусвідомлення й розвитку. Актуальність етнопсихології визначається соціальними змінами в суспільстві з огляду на нові цивілізаційні виклики, в результаті чого активізуються міжетнічні відносини на різних рівнях їх прояву.

Пропоновані навчально-методичні матеріали до курсу "Етнічна психологія" висвітлюють актуальні питання теоретичної та прикладної етнопсихології.